Почім ліжник з Яворова

Столицею ліжникарства по праву називають Яворів Косівського району. На обійстях тут вовна різних кольорів і відтінків, на плотах красуються готові ліжники. Може, хтось із прохожих зачепиться оком, вподобає виріб, розуміючи, що це автентичний, унікальний гуцульський витвір, традиції якого передавалися з покоління в покоління. Що він якісний і натуральний, зроблений зі справжньої овечої шерсті невтомними руками місцевих майстринь, які бережуть і цінують давні звичаї, омитий у чистій гірській воді та наповнений позитивною енергетикою.

Традиція із давнини

Історія ліжникарства в Яворові сягає сивої давнини. Чи саме звідси походить ліжникарство, місцеві жителі не впевнені, але те, що з Яворова пішли красиві узори, – безперечний факт. Яворівська майстриня Параска Шкрібляк-Король з родини Шкрібляків (знане прізвище місцевих майстрів), вийшовши заміж за багатого чоловіка, мала можливість творити, тож почала робити не пасисті узори чи однотонні ліжники, а виплітати різноманітні орнаменти. Це були криві, клинці. А ще вона почала фарбувати вовну. Така новація не залишилася непоміченою, дівчата підхопили її, внесли у своє ремесло.

Ліжники колись використовувалися скрізь. Ними вкривалися, застеляли ліжка, вкривали коня, коли вели молоду до шлюбу. Навіть у складні для України радянські часи ліжникарство не перевелося. Полів високо в горах не було, тож у цій місцині були введені допоміжні промисли – сувеніри, один із яких – ліжникарство. Попри різноманітні тодішні заборони, в ліжниках загрози не побачили, тож жінки продовжували їх виробляти. У той час ліжники не мали мистецької цінності – це був якісний товар для побутового вжитку.

Нині у селі майстринь, які роблять ліжники, багато, майже через хату. Але їх постійно меншає. Люди їдуть на заробітки за кордон. А якщо батьки виїхали, то діти ткати вже не вміють. Не так давно у селі вміли ткати всі, традиція незмінно передавалася до наступних поколінь. А ще ліжникарство викладали у місцевій школі, діти обов’язково здавали залік з цього предмета. Нині ж такої дисципліни у навчальному закладі вже немає, а сільська молодь не завжди вміє ткати ліжники, тож є велика небезпека того, що традиція дуже скоро може перерватися.

Хто розуміє, що ліжникарство – це важка і трудомістка ручна праця, той його і цінує. Інші ж сприймають його лише як серійне ремесло. Коли ж виникне розуміння, що це мистецтво, то молодь з охотою продовжуватиме традиції ліжникарства, аналогів якому у світі немає.

Сучасне ремесло

Нині ліжники використовують не так часто, як колись. Ними вкривають ліжка, дивани, крісла, або стелять на ліжко і сплять зверху. Та для нинішньої молоді він колючий, твердий, хоч раніше ніхто на таке не жалівся.

Ліжники тчуть із підготовленої вовни. Узори на ньому можуть бути різні, які задумала майстриня. Спершу малюють на папері схему, розраховують клітинки, а далі переносять задум на полотно. Два рази повторити малюнок для досвідченої майстрині достатньо – далі ескіз не потрібен.

Нитки затягають щільно, щоб вони лягали рівно, без ґудзів. Якість ліжника залежить від бажання майстрині, її совісті, відповідальності, порядності. Якщо один з етапів проминути – ліжник може розсипатися або термін його служби зменшиться. І навпаки, якщо ґаздиня вкладає багато часу, роботи і сировини, її ліжник буде якісним.

Хто спішить, бо треба швидко заробити гроші, й економить на всьому, у того виходить базарний варіант. Справжні майстрині дорожать традиціями, зберігають їх і роблять усе якісно. Це, певним чином, внутрішня установка, яка не дозволяє робити інакше. Своє вміння ґаздині передають донькам. Від маленьких дівчатка стають коло мами, дивляться, що за чим робити, яку нитку куди треба припасувати.

Дерев’яні верстати, на яких працюють майстрині, зроблені за таким самим принципом, як і в минулому. Та сама техніка, яку використовували прабабусі, лишилася донині. Проте майстрів, які роблять таке обладнання, нині практично немає. Сучасних елементів у техніці ткацтва ліжників не використовують, лише змінилися орнаменти. Старі малюнки вже нікого не цікавлять, люди хочуть натуральних, нефарбованих виробів, а ще чогось нового.

Процес ткання ліжника у досвідченої майстрині займає кілька годин: великого, двоспального – 8-9, малого – 4-5. Процес підготовки – значно довший. Спершу ґаздиня купує немиту вовну. На березі річки, пильнуючи, щоб бруд не потрапляв у воду, відпарює її в окропі у спеціальних ваннах. Потім полоще у проточній воді й сушить.

Перебирають вовну, складаючи по кольорах: білий, світло-сірий, темно-сірий, коричневий, чорний. Щоб отримати інші кольори, вовну фарбують. Далі вовну набивають у мішки, йдуть на граблю, де робиться кужіль. Прядеться нитка, купується основа, це все прив’язується на верстат, і аж тоді починається прядіння. Якщо майстриня десь помилилася, спряла неправильно, виріб доводиться розпускати, що дуже ускладнює роботу.

Потім зітканий ліжник кладуть у валило, облаштоване на річці. Тут він переться, як у пральній машині, під великим напором гірської води. Взимку це триває 8-9 годин, влітку – чотири. Під час цього процесу нитки збиваються докупи, ліжник ущільнюється, зменшується в розмірах, водночас набуваючи міцності. З валила його витягають кілька разів, щоразу міряючи розмір, поки не дійде до потрібного.

Після того ліжник сушать, а відтак чешуть спеціальним гребенем. Процес цей дуже важкий: тут слід прикладати фізичну силу і водночас робити це дуже обережно, щоб не пошкодити основу.

Кавалерські очі

Узори на ліжниках мінялися постійно. Як вишивальниці змінюють свої візерунки, так і ліжникарки постійно додавали до своїх виробів якісь нові елементи. Старі узори – криві і росийські – з моди не виходять ніколи, майстрині їх постійно використовують. (Тут варто зазначити, що так звані росийські узори нічого спільного з Росією не мають, назва ця давня і, найімовірніше, походить від слова «роса», яку звуть карпатським багатством. Коли ця назва прижилася у побуті, росіян на цій території ще не було). Серед малюнків також є коверцові, сливові, кавалерські очі. Вони складні, їх нині використовують рідше.

Раніше кожна майстриня мала свій узор, що, як підпис, без пояснень говорив про неї. Так серед десятка начебто схожих виробів можна було відшукати роботу тієї чи іншої ліжникарки. Нині ж ця традиція забулася, адже майстрині йдуть у ногу з часом, намагаються робити здебільшого такі вироби, які подобаються покупцям.

Фальсифікати

Ліжники є різні, їх багато, але далеко не всі вони якісні й зроблені відповідно до технології. Деякі ґаздині для економії часу пропускають один з найосновніших етапів – валило. Тчуть виріб щільно, тож його наче й не потрібно зменшувати в розмірі. Але за кілька місяців користування шерсть, найімовірніше, літатиме по цілій кімнаті, а ще залишається запах. І саме такі вироби дуже полюбляє міль.

Гуцули дуже важко сприймають підробки їхніх традиційних ліжників. Болючим це питання є й тому, що ліжникарство – це мистецтво давнє, яке показує традиції поколінь. Непорядністю людей руйнується краса.

При виборі ліжника варто звернути увагу на його вагу. Достойний виріб важитиме понад чотири кілограми. Якщо – менше, то він з гіршої вовни. На базарі можна знайти ліжники і по 3 кг. Якісний ліжник має бути таким щільним, як сукно, крізь нього не можна пропхати палець. Тоді він служитиме десятки років, майстрині дають мінімум 20 років гарантії на свої вироби.

На базарах майстринь, які продають хороші вироби, знайти важко. Здебільшого вони мають домовленості з магазинами, а якщо й приїжджають на базар, то намагаються швидко продати товар, бо робота стоїть. Купують ці ліжники посередники, які потім правитимуть за них вдвічі дорожче.

Купуючи ліжник на базарі, ним бажано добряче стріпнути: якщо він неякісний – може і порватися. Пояснення цьому просте: майстриня дала не вовняну основу, а бавовняну нитку (при цьому з краю насилюють вовняні нитки, щоб сховати підробку). Та все ж найперший орієнтир – вища ціна. Якщо ліжник дорогий – він якісний. А найкраще купувати ліжник у самої майстрині, яка вкладає час і зусилля у своє творіння і знає реальну ціну свого виробу.

Ірина ФЕДОЛЯК