Спати з класиками

Пам’ятаю, як у дитинстві, читаючи особисті історії письменників, я обурювалася, коли їхні кохані їм відмовляли чи кидали їх. Пам’ятаю шкільні уроки літератури. Гарні уроки, цікаві, от тільки єдине «але» – стереотипи сприйняття письменницького життя. Їх було кілька. По-перше, якщо ти талановито-геніальний письменник, ти можеш влаштовувати п’яні дебоші – і це нормально; якщо хтось цього не розуміє – то він просто ідіот. По-друге, у тебе може бути безліч коханок-коханців, бо ж ти напишеш потім щось геніальне; хто не оцінить – примітивний ханжа. По-третє, усі навколо мають захоплюватися тобою і дбати про твій матеріальний достаток, а якщо того не роблять, то вони тупі, бездушні істоти. Пам’ятаю те обурення, з яким нам розповідали про історію Шевченка і Ликери, цитували Ліну Костенко, пам’ятаю зачитану до дір книгу «Тричі мені являлася любов…» Романа Горака, і, з легкої руки вчителів, я думала тоді: «От як вони могли всі отак до Франка… Це ж Франко».

Я не про те, робити чи не робити, я про те, що кожен, перш ніж стати класиком, є живою людиною. І так, він жив у соціумі, як і ми з вами. І так, жінки відмовляли їм, бо ж хотіли спати не з авторами віршів чи романів, а з чоловіками. І народжувати хотіли від тих чоловіків, в яких були певні, що вони можуть достойно подбати про своїх нащадків. І так, письменницька бідність дратувала народ так само, як і зараз дратує, бо більшість ніколи не зможе зрозуміти, чому хтось пише вірші замість того, аби сапати городи чи їхати на заробітки.

Проблема не у тому, хто спав з класикам, а хто ні, хто відмовлявся від шлюбу, а хто радісно летів до церкви, кому допомагали, а кому ні. Проблема у нашому сприйнятті письменницьких життєвих ситуацій. Ми забуваємо про площину людських стосунків і про те, що захоплюватися мертвим класиком і спати з чоловіком – це дві великі різниці.

Ми із затятою готовністю розпинаємо Ликеру Полусмак. Але погодьтеся, от якби таку ситуацію та й спроектувати на когось із ваших близьких подруг… Чи не відмовляли би ви її від такого шлюбу? Мабуть, відмовляли би, бо ж це колишній зек, який щось там пише і малює. Кому того треба?

Ми захоплюємося Ольгою Франко і її стоїчним спокоєм, з яким вона сприймала чоловікові захоплення та закоханості. А якби в такій ситуації опинилася ваша заміжня подруга? Якби ви її назвали? Правильно! Слабкодухою дурепою.

Ми любимо обсмоктувати останні дні Івана Франка і переконувати себе, що от якби геній жив у нашу добу, то ми б не допустили до такого. Може… Але… Кого обходила доля Олега Лишеги?

Ми смакуємо історії письменницьких поневірянь і засуджуємо тих байдужих невігласів, які жили до нас і не знали, не читали, не цінували. Правильно! Ми ж такі гуманні і щиросердні. Чому ж не поспівчувати покійним класикам?

І знову «але».

Донецьк. Олег Соловей.

Луганськ. Василь Голобородько.

Я не давитиму на жалість, не розповідатиму нічого про долі цих яскравих постатей. Добре, що вони живі. І добре, що їм пишеться. Але запитайте себе, що ви про них знаєте. І чи знаєте щось взагалі.