Режисер: Леннарт Рафф

Земля, 2080-ті. Війни і екологічні катастрофи поставили планету під загрозу вимирання, вчені прогнозують у найближчі роки голодну смерть половині людства. У пошуках нового дому земляни звертають свої погляди на Титан, супутник Сатурна, який дуже наближено нагадує нашу планету. Однак навіть підготовленій людині на Титані не вижити, тому вчені і військові запускають унікальний проект – кілька добровольців-військових пройдуть процедуру зміни своєї ДНК, щоб перетворитися в Homo Titanius. Серед випробуваних виділяється Рік Дженссен, його трансформація проходить найуспішніше, але й він стикається з важкими побічними ефектами. Коли рятівна місія виявляється під загрозою, тільки дружина Ріка Ебі може допомогти чоловікові впоратися з тиском.

У космічній фантастиці останніми роками рідко з’являються свіжі ідеї, зазвичай все крутиться навколо стандартних «на Землі погано, полетимо на іншу планету, а там ще гірше». Тільки по-справжньому сміливі автори беруться «зламати систему» ​​і видати щось унікальне, нехай у результаті це щось і не має ефекту бомби. Творці «Титана» заслуговують теплих слів на свою адресу за несподівану концепцію вирішення питання експансії людства в космос, але, на жаль, те, яким чином ідея була втілена в життя, ні до чого не годиться. Шкода, але все найцікавіше в картині дивним чином виявилося стертим на порох промашками і провалами. Зрозуміло, нема нічого унікального в ідеї трансформації людини для життя поза Землею, її використовували класики наукової фантастики в своїх книгах ще в минулому столітті. Однак в кіно на такий хід натрапиш нечасто, зазвичай у фільмах і серіалах космос змінює людину, а не підготовка до польоту.

«Титан» ретельно, навіть занадто ретельно пережовує ідею генетичного модифікування, на жаль, фільму катастрофічно не вистачає деталей і чіткого ритму, щоб тримати глядача в напрузі весь час, пустот в історії занадто багато, і це в певний момент вбиває ефект новизни – кіно перетворюється на вельми банальний трилер з цілком передбачуваним фіналом. Як не дивно, на користь історії, показаної в «Титані», йде сімейна драма, що розгортається в родині Ріка і Ебі, – те, що в «Частка Всесвіту» сюжет топить, тут його тягне вгору. Нехай у помітно спрощеній формі, але картина Леннарта Рафа розповідає про дружин астронавтів краще, ніж серіал. Краще і цікавіше, нехай і більш фантастично. Тейлор Шиллінг у «Титані» взагалі велика молодець, фактично вона сама надає людяності досить картонній картині світу, показаній на екрані, її Ебі – і мати, і дружина, і вчений, і гуманіст, і боєць, якщо потрібно. Всім би астронавтам таких бойових дружин.

Інша паралель «Титана», яка напрошується, – свіжий «Ремпейдж». Обидва фільми розповідають про те, що генетичні зміни не здатні зруйнувати душу, навіть якщо на деякий час доброті, відданості і любові доводиться сховатися десь глибоко під агресією, жорстокістю і злістю. Героїня Шилінг відшукує шлях до серця свого чоловіка, і ніяка генна інженерія не здатна розірвати міцні узи прихильності і відповідальності один за одного. Звичайно, це дещо наївно і навіть нерозумно (фінал «Титана» просто вражає відсутністю логіки), але красиво і зворушливо. Як і зворушливою є спроба поставити «Титан» поруч з «Аватаром» Камерона – зв’язку з ним важко позбутися, адже дивних змін знову зазнав Сем Уортінгтон. Ні, цього разу зі спецефектами все набагато простіше, та й взагалі добру половину фільму актор провів сліпим і німим. У результаті на одну оригінальну ідею в «Титані» припадає півдюжини запозичень, банальностей і спрощень. А якщо згадати ще й те, що фільм неймовірно повільний і відверто тягне час, то все позитивне і зовсім зникає.

ФЕЛІНСЬКИЙ