Вивихи від Моха

Днями

НАВІГАТОР

Їду в машині, раптом телефонний дзвінок, ще й гучний такий. Я, чесно кажучи, неслабо сіпнувся, тому що зовсім не сподівався його, та ще й перебував за кермом. Спочатку подивився кілька секунд, як на екрані стрибає зелений телефончик, потім натиснув на нього, і сталося диво – почувся чоловічий голос: «Алло! Алло!» Нічого не вдієш, довелося вступити в розмову: «Ви це мені? Алло, хто тут розмовляє?» – «Ну, ось ми тебе і знайшли. Дурника не клей – це той, від кого ти ховаєшся останніх чотири роки. Відразу попереджаю: покладеш трубку – я тобі руки поламаю. Все, досить, ти своє відбігав. Як ти розумієш, раз ми вирахували тебе навіть за цим номером, то до нашої зустрічі залишилися не дні, а години. Готуй бабки, плюс відсотки за весь час, плюс ти ще дещо винен». – «Стосовно бабок і відсотків, все це дуже цікаво, просто театр біля мікрофона, слухав би вас і слухав. Ех, ще б тривожну музику для наганяння страху, але от біда – як чесна людина, змушений вас засмутити, ви, мабуть, помилилися номером і даремно втрачаєте зі мною час. Так що…» – «Ні-і, це вже не проканає. Краще не зли мене, паскудо, а то я поламаю тобі ще й ноги. А тепер запам’ятовуй адресу, буде тобі театр біля мікрофона. Ні, просто стій, де стоїш. Ти зараз взагалі де?» – «Я зараз на Галицькій, але річ не в тому, ви дійсно помилилися номером, і я можу вам це довести». Мій співрозмовник завис на деякий час, а потім сказав: «Довести? Ну, доведи, спробуй». – «Бачите, яка ситуація, річ у тому, що ви зателефонували мені не куди-небудь, а всередину мого автомобільного навігатора, а я, чесно кажучи, відтоді, як його купив, навіть гадки не мав, що на нього взагалі можна зателефонувати. Ну, тобто для мене це як подзвонити в запасне колесо». – «В навігатор? Тобто в навігатор? Хм. Ну, вибачте тоді. Навігатор – це аргумент. А давно він у вас?» – «Він у мене вже кілька років, фактично, з дня свого випуску, і поки що поводиться цілком пристойно, всі дороги знає, зайвого не базікає, в борги не влазить». – «Ясно. Шкода, тоді ще раз перепрошую, щасливо і удачі на дорогах..». Навігатор пискнув і, ніби нічого не сталося, продовжив жіночим голоском вказувати маршрут, нібито не він зараз погрожував поламати мені ноги…

Якось

БАРСИК

Подружився я з дівчиною, вона вирішила мене познайомити з татом, полковником міліції. І попереджає мене: “Тато в мене строгий, колишній військовий, так що ти будь обережний, добре?” Відповідаю: “Добре”, а в душі посміхаюся – скільки я таких татів бачив у своєму житті бачив! Приходимо до неї додому, я привітався, роззуваюся, тут татко видає: “Барсик, гості!” Тут в коридорі з’являється кіт, який тягне в зубах для мене тапки. Ось тоді я й зрозумів, що справа серйозна…

І взагалі…

Знайома розповіла:

– Щастя – це вибір. 92-річний чоловік, який зберіг витонченість і гідність, кожного дня до 8-ої години ранку охайно одягнений, поголений і причесаний, хоч повністю сліпий. Дружина, яка прожила з ним 70 років, недавно померла, через що він мусив переїхати в пансіонат для престарілих. Після багатогодинного очікування у вестибюлі пансіонату старий щиро посміхнувся, коли почув, що його кімната готова. Поки ми йшли до ліфта, я стала описувати йому кімнату з прекрасними фіранками на вікнах. «Мені вона подобається!» – сказав старий з ентузіазмом 8-річного хлопчика, якому подарували цуценя. «Але ж ви не бачили кімнати! Зачекайте!» – «Це не важливо! – мовив він у відповідь. – Щастя – це те, що ти вибираєш заздалегідь. Подобається мені кімната чи ні, не залежить від того, як розставлені меблі. Вся річ у моєму виборі. Я вирішив її полюбити. Це рішення, яке я приймаю щоранку. Я можу провести весь день у ліжку, нарікаючи на обмежені можливості мого тіла. А можу встати і дякувати за ті можливості, які у мене ще є! Кожен день – це дар, і поки я живий, я буду фокусувати увагу на тому хорошому, що несе мені новий день, а також на щасливих спогадах, які я накопичив до сьогоднішнього дня. Старість – як банківський рахунок: отримуєш те, що вклав. Тому збирайте побільше щастя в банк спогадів. Дякую вам і за ваш внесок на мій рахунок. Я продовжую накопичувати!…»