Вивихи від Моха

Якось

ГОРІЛКА

Знайомий розповів:

– У трохи більш благополучні, ніж зараз, роки наймала наша американська технологічна компанія купу народу з усього світу, оскільки місцеві інженери беруть за роботу досить дорого. Розробляли одну на рідкість марну, але технічно складну штуковину для японського ринку. Основна маса людей працювала у себе в Україні, Китаї та Індії на окремих завданнях, але до нас у Чикаго представників груп теж засилали по одному або групками, щоб нашим начальникам було на якого наїхати, коли щось не працює. Ну, і щоб люди познайомилися, адже теоретично разом працюємо. Так ось, саме від процесу знайомства одна група українців, які зі мною як з емігрантом з совка ділилися першими враженнями, залишилася в повному захваті. А саме: був у нас один начальник, американець індійського походження, який вибрав для співпраці одну українську інженерну контору і спочатку запропонував їх старшому приїхати до нас на кілька днів. Приїхав хлопчина – хоч і головний, але молодий зовсім, і в Америці ніколи до цього не був (не кажучи вже про те, чи бачив він коли-небудь напівасимільованих в Америці індусів). Наш індус його запросив до себе додому повечеряти, ну, і наш хлопчина як людина ввічлива з порожніми руками в гості не прийшов, а приніс, звичайно, пляшку горілки. Що з цієї горілкою робити, індус уявляв собі дуже приблизно. Але чи то сам здогадався, чи то гість натякнув, що це ставиться на стіл, наливається і п’ється. Сам індус спробувати не наважився, і наш цю горілку за вечір сам і випив, причому цілу пляшку. Потім ввічливо попрощався і пішов. А далі ось що: з українською конторою відносини було благополучно налагоджено, через місяць приїхала на знайомство вже група з чотирьох людей, і індус цього разу всю групу кличе в гості. Приходять вони, сідають за стіл і бачать: гостинний господар перед КОЖНИМ з них поставив пляшку горілки.

Колись

ЯПОНЦІ

До слова про японців. Для нас вони – інопланетяни, різниця в ментальності – колосальна. Ось два приклади. Було це ближче до кінця 90-х. Знайома брала участь в якійсь зустрічі з японцями на міжурядовому рівні. Один із несуттєвих представників японської делегації, який знав раніше мою знайому, попросив сфотогрфувати його разом з якимось заступником міністра або представником мерії, не пам’ятаю вже точно, з ким. Загалом, з якимось чиновником середньої руки. Пам’ятаєте прем’єрів в ті часи? Що вже говорити про рівень їх заступників. На питання моєї знайомої, для чого японцеві треба з ним фотографуватися, він відповів: “О, що ви! Це ж, мабуть, незвичайна людина! Раз він займає таку посаду, то це людина з гідної сім’ї, довго вчився, має найвищий інтелект і надзвичайні ділові якості, і дуже-дуже порядний! У нас в Японії інакше неможливо! От би мені з ним постояти поруч, а ще якщо ви мене сфотографуєте, я всім знайомим буду знімок показувати, яку я мав честь!” Дивилася моя знайома на японця як на блаженного і тільки головою хитала. Інша історія. Теж 90-і. Знайомий моєї мами, вчений, працював декілька років в Японії. Всі іноземці (європейці, американці, українці – представники “європейського” менталітету) жили там міні-колонією. Так було зручно, та до японців у приятелі особливо не поткнешся, не надто вони іноземців шанують. Так ось, був серед “європейської” тусовки німець, представник чи то «Філіпса», то чи «Сіменса». Поїхав він у відрядження в Осаку встановлювати якийсь прилад. Повертається – дзвінок: японці дуже вибачаються перед німецьким паном, але прилад не працює. Поїхав з’ясовувати, в чому річ, повернувся з квадратними очима. Я, каже, приїжджаю, дивлюся – все гаразд. У мережу включив – все працює. А мені японці у відповідь: “Нічого не знаємо, шановний пане, у вас в ІНСТРУКЦІЇ НЕ НАПИСАНО, що прилад потрібно підключити до електрики”. Ці хлопці в змозі навіть німця порядку навчити!