Вивихи від Моха

Днями

ГОЛОД

П’ятниця, передноворічний розпродаж. Величезний торговий центр нагадував Вавилонську вежу – у той самий злощасний день, коли люди почали вагатися, чи продовжувати її будувати, і кинулися наввипередки розбирати її. Так і бачу, як вони дзвінко шльопали сандалями, ковзаючи на поворотах, відчайдушно галасували, зіштовхувалися плетеними кошиками й тачками і лякали один одного виразами облич, щоб встигнути першими зірвати зі стін пузаті золоті ієрогліфи, виколупати камінчики, змести цегляні штабелі і потягти на кремезних спинах кедрові балки. У вечірньому натовпі торгового центру стояв хлопчик. Його мама уважно вибирала косметику. Він тягнув її за рукав і нив: «Мааамо! Ну, мааааамо!». Намагався дозувати ниття, витримував драматичні паузи. Але все одно вже за пару хвилин це почало виносити мозок. А вона підкреслено ніяк не реагувала. Схоже, об’єкт його бажання був добре відомий їм обом. Навряд чи то був туалет – це справа серйозна, відразу на вихід. Інакше хана подальшому шопінгу. Значить, іграшку канючить, здогадався я. Всі аргументи давно вичерпані, залишилося це «маааамо!» Але ж мама незворушна. Малий раптом зрозумів, що став шумовим фоном. І змінив формат. Виявилося, що він канючив зовсім не іграшку. Сказав коротко і рішуче, майже басом: «Мамо! Я взагалі-то жерти хочу». Це відразу подіяло! Він це сказав неголосно, але всі обернулися. І мама також повернулася вражена: «Це що ще таке?! «Жерти» – погане слово! Дуже погане! Та ще на людях! Ну, як тобі не соромно?! Треба говорити: «Їсти хочу». Спокійно і ввічливо». У хлопчика від обурення аж очі загорілись. У такі хвилини до нас вперше приходить справжнє красномовство. І прокидаються справжні мужики: «Мамо! Їсти я хотів у взуттєвому! Їсти хотів там, де сумки! А там, де сукні, я вже дуже зголоднів. І ось тепер я хочу жерти!»

Якось

АСКОРБІНКА

Історія розгорталася так. Поїхали троє моїх друзів зі своїми коханими жінками на дачу посеред робочого тижня. Та й зависли там на кілька днів. У якийсь момент їм там, мабуть, набридло тусуватися обмеженим колективом, і вони зателефонували нам з приятелем, мовляв, приїжджайте і підтримайте нас, а пляшка і шашлики гарантовані… Збиралися ми недовго, і коли вже практично були на виїзді, отримали дзвінок з проханням доставити гумовотехнічні вироби номер два, оскільки зависалово затягнулося і, мабуть, ще буде тривати, а тамтешніх околицях такого товару днем ​​зі свічкою не знайдеш. Чому б не допомогти друзям? Заїжджаємо в найближчу аптеку. А мій приятель дивовижно зображує дауна. І не просто дауна, а ще й хворого на дитячий церебральний параліч. Якщо не знати, що він нормальний, то ніколи не здогадаєшся, що він прикидається. Так ось, заходимо ми в цю аптеку, а там немала черга. Я, зрозуміло, стаю в кінці. Повертаюсь до приятеля і бачу, що у нього програма дауна працює. Ходить і з цікавістю на дебілуватому обличчі розглядає вітрини, слину пускає в куточок рота… Потім до мене підходить і смикає за рукав: “Аскорбінку мені купи, чуєш…” Я йому відповідаю, що маю мало грошей, тільки для необхідного, і з аскорбінкою він почекає. Народ у черзі невдоволено переглядається, бачать, що я дріб’язковий жлоб і каліці-інваліду жмусь копійчані ліки купити. А він, звичайно, насідає. Доводиться пригрозити йому, що зараз відведу в машину і там залишу самого. Приятель зображує паніку і заспокоюється, продовжуючи бродити по аптеці і розглядати вітрини, дурнувато посміхаючись. Підходить моя черга, і, подумавши, вирішую, що на пару днів товаришам треба б якийсь запас зробити, і кажу продавчині: «Шість пачок презервативів «Durех». На що мій даун кричить на всю аптеку: “Шість?! Я стільки не витримаю!” Відчуваю більш ніж красномовні погляди всієї черги на собі. Розумію, що треба щось сказати, тому, не розгубившись, відповідаю: «Хочеш аскорбінки – доведеться терпіти!» Думав, що черга мене порве. На вулиці у приятеля сталася істерика…