Вивихи від Моха

Днями

П’ЯТДЕСЯТ

Є у мене друг, хлопець веселий і відморожений на всі сто, – це преамбула. Їдемо ми у моїй машині по місту, шукаємо будинок під конкретним номером. А їдемо ми по Незалежності, після моста стоять менти, я думаю, запитаю, де номер будинку такий-то… Пригальмовую біля молодого мента, а інший трохи збоку по мобільному активно щось обговорює… Ну, я відкрив пасажирське вікно і через друга питаю, мовляв, де ця вулиця, де цей будинок… Він щось намагається пояснити, але з’їжджає, що старший краще знає… Той, який по телефону розмовляє… Ми докочуємось до нього, і я не встигаю запитати, як мій друган видає в вікно: «Чуєш, капітане, у молодого з сотки здачі немає, гони п’ятдесят. Той по кишенях подивився, не перестаючи говорити, витяг п’ятдесятку, віддав, мій друган взяв, і ми поїхали… Потім я ще тиждень об’їжджав цю дорогу… Навіть не знаю, добре це чи ні.

Якось

ПЕС

Згадалася історія, в яку навіть важко повірити… Хочете вірте, хочете ні. Сідаю вранці в машину і після декількох невдалих спроб її завести кидаю цю справу і прямую на автобусну зупинку. Сідаю в маршрутку і їду на роботу. Проїжджаємо повз гаражі, звідки до нашої маршрутки біжить мужик, алкаш на вигляд, а за ним собака, видно, з наміром відкусити йому шматок дупи. Мужик махає руками, мовляв, зупиніть. Водій помічає його і зупиняє. Мужик влітає в маршрутку і, радий, що втік, намагається з дверей, що закриваються, влупити собаці ногою по морді. Той якось відскакує, а черевик з ноги мужика злітає і відлітає вбік. Мужик на всю маршрутку вилаявся, згадавши всю рідню цього собаки, і “попросив” водія зупинитися. Вся маршрутка з цікавістю спостерігає за тим, що відбувається, а собака тим часом, схопивши черевик, сів і дивиться. Одна тітка витягла з сумки бутерброди, дала один мужикові і каже: «Попробуйте помінятися». Мужик підходить до собаки і простягає йому бутерброд. Той кидає йому його черевик, з’їдає бутер і дивиться очікувально, з надією, може ще дасть. Мужик погладив його по голові, махнув водієві маршрутки, мовляв, їдь, і пішов кудись разом із цим собакою. Я навіть забув купити новий стартер, оскільки забув, що машина зламалася… Весь день думав, які ж собаки все-таки розумні.

Колись

ПИСЬМЕННИК

Один знаменитий письменник на схилі років отримав вельми престижну літературну премію. Одна велика газета вирішила надрукувати інтерв’ю з лауреатом. Письменник прийняв кореспондента у своєму кабінеті. Це була простора кімната, вся заставлена ​​книжковими стелажами. На особливій підставці стояв старенький “Ундервуд”, більше для пам’яті. Величезний письмовий стіл був завалений записниками, олівцями і бляшанками з тютюном; серед них угніздився маленький ноутбук. У глиняних склянках стирчали старі люльки, а поруч товпилися скляні собачки, олов’яні солдатики, російські матрьошки, японські нецке і кілька штук старовинних кишенькових годинників. Було багато фотографій, де господар кабінету був зображений в компанії Сартра, Борхеса і Бродського, а також Фелліні і Пазоліні. У вільних від книг простінках висіли картини і малюнки – Пікассо, Шагала, Міро. Письменник був старим, але міцної статури, у вилинялих джинсах і грубому светрі. Він витяг пляшку хорошого віскі і дві склянки. Хлюпнув по чуть-чуть. Сьорбнули. Кореспондент витягнув свій диктофон і почав досить традиційно: «Нещодавно я купив ваш роман…» Але письменник перебив його, схопившись з крісла: «Мій дорогий! То це були ви?!»