Легендарний злочинець Дикого Заходу, прототип героя десятка вестернів, грабіжник на прізвисько Малюк Біллі (Billy the Kid) разом зі своєю бандою мав на совісті дев’ять трупів. Дев’ять трупів до того, як шериф Пет Гарретт поставив крапку в їхній кримінальній кар’єрі. Дев’ять – це рівно стільки ж, скільки на сьогодні встигла вбити досі не впіймана українська банда, що регулярно з 2001 року грабує інкасаторів в Харкові.

Про що свідчить такий збіг?.. Що американці здатні на рівному місці здобути світову славу? Що сучасна Україна – така ж агресивна, як американський «фронтир»? Чи що Дикий Захід – не таке небезпечне місце, як його зображують у вестернах?..

Суспільство Дикого Заходу унікальне тим, що спокійно і невимушено, маючі всі передові технології свого часу, до кінця ХІХ сторіччя існувало практично без держави, вірніше – без її основних інститутів, окрім армії. Доки армія воювала з індіанцями, вільні громадяни будували бізнес, промисловість, церкву, налагоджували культурний відпочинок (у містечках золотошукачів в С’єрра-Неваді, зокрема, був один салун на кожні 25 мешканців). А також самостійно створювали систему порядку і закону, причому на диво успішно.

Головний їх секрет – всі без винятку мешканці Дикого Заходу, від славетного ганфайтера до останньої повії, від солдата до релігійного переселенця, – всі були озброєні. Тому вони не потребували звичних нам суб’єктів закону – державних органів, бо кожен громадянин був сам собі і джерелом, і суб’єктом влади. Демократія, як відомо, – це «простір домовленості між добре озброєними джентльменами». Американські джентльмени гуртом призначали собі офіційну владу – суддю, шерифа, податківця, інших представників, причому у багатьох випадках це була одна особа. Вона ж, як правило, виступала і ватажком місцевої банди.

Хоча сучасні українці – не золотошукачі і не ковбої, не беруть участі у рейдерських війнах за стада рогатої худоби, не потрапляють у регулярні перестрілки з індіанцями, – наші громадяни також звикли, що міліціонери «кришують» кримінал або навіть очолюють його. Однак головний секрет, про який вже йшлося (зброя), робить ситуації в Україні та на Дикому Заході принципово різними. Американський шериф (або бандит), яким би він собі авторитетом не був, усвідомлював, що не можна остаточно звіріти і чинити свавілля, бо будь-якої миті будь-який волоцюга може несподівано покласти цьому край – одним влучним пострілом. Жодна банда, жодні «корочки», жодна слава, швидкість та вправне володіння зброєю нічого не гарантують у насиченому револьверами суспільстві. Наприклад, відомий на всю Америку шериф та професійний картяр «Скажений Білл» Хікок, що уславився надзвичайною вправністю з пістолетами, лютим характером та сумнівною репутацією, був застрелений у барі в потилицю місцевим п’яницею, якому здалося, що Скажений Білл повівся з ним недостатньо шанобливо.

Американський алкоголік (історія навіть зберегла його ім’я – Джек Маккол) пояснював потім у суді, що тримав на Скаженого Білла давню образу за брата, наче б то застреленого багато років тому. Суд першої інстанції, що характерно, дослухався до аргументів Маккола і виправдав його. Лише суд іншого штату розібрався, що ніякого брата Маккол не мав, а убити Скаженого Білла вирішив, бо той дочиста обіграв його у карти, а потім зверхньо залишив трохи дріб’язку на вечерю. П’яниця Джек Маккол не стерпів такого приниження.

Українська історія виглядає дзеркально протилежною: алкоголік і свавільник майор міліції Симоненко тримав у страху село Семиполки, знаючи, що нічого безпорадні селяни не вдіють. Покалічив та принизив місцевого хлопця на прізвище Запорожець, за що той випадково, погрожуючи рушницею, його застрелив. Без варіантів, без огляду на загальноукраїнську славу та одностайну підтримку всіх односельців Запорожець потрапив на чотирнадцять років до в’язниці.

Якщо вірити американському історику Роджеру МакГрасу, а точніше, його книзі «Стрільці, розбійники та линчувателі» (“Gunfighters, Highwaymen and Vigilantes”), злочинність на Дикому Заході була високою, але дуже характерною: регулярно гинули «круті хлопці», що тинялися по салунах та шукали приводу вплутатися у бійку, зате рівень іншого криміналу був парадоксально низьким. Пограбування становили близько 7% усіх злочинів, що трапилися в Нью-Йорку на момент написання книги (1994 рік). Крадіжок зі зломом – 1%. Зґвалтування були невідомі. МакГрас цитує мешканця золотодобувного містечка Боуді: «…Я навіть не чув, щоб шановну даму або дівчину не те що образили, а навіть до неї чіплялися, і це при значній кількості сумнівних особистостей навколо. Гадаю, не через повагу цих особистостей до порядку, а, швидше, через розуміння, що погана поведінка може скінчитися раптовою смертю…».

Відсутність американської офіційної влади компенсували приватні охоронні агенції – «земельні контори», які успішно торгували своєю екстериторіальною юрисдикцією і мали правоохоронні функції. Хоча більшість сюжетів вестернів зосереджена навколо яскравих пограбувань банків, поштових потягів та диліжансів, пересічний грабіжник Дикого Заходу обмежувався лише першою спробою такої пригоди. Вона була, як правило, і останньою, бо закінчувалася загибеллю – американські охоронці (на відміну від українських) не звикли ловити гав, пам’ятаючи, серед якої публіки доводиться працювати. Злочинець, якому вдавалося здійснити кілька вдалих нападів, ставав живою легендою – як-от згаданий на початку Малюк Біллі.

Найвідоміша перестрілка в історії Дикого Заходу тривала всього півхвилини – оповита легендами, безліч разів відновлена в реконструкціях сутичка біля «О.К. Коралю» (містечко Тумстоун, штат Аризона). Вона залишила по собі три бандитські трупи, двоє втекли живими. Зі сторони закону (чи, швидше, держави) у ній брали участь брати Ерпи (троє) та знаменитий ганфайтер «Док» Холлідей – загалом четверо. В незалежній Україні найгучнішою перестрілкою, безсумнівно, є ліквідація чеченської банди Аслана Дікаєва в Одесі. Зі сторони держави було задіяно більше 300 працівників СБУ та міліції, озброєних гранатометами та БТР. Сутичка тривала п’ять годин, двох вбито, один втік.

Про перестрілку біля «О.К. Коралю» знято чи не більше фільмів, ніж про битву під Ватерлоо. Вважається, що вона стала переломним моментом в історії Дикого Заходу, після чого бандитський розгул почав потроху вщухати. Про українську перестрілку в Одесі навряд чи колись знімуть бодай одне кіно. По-перше, бандитським розгулом у нас називають 90-ті, а 2011-й – це мирний, спокійний рік. По-друге, переломною ця подія не стала: буквально за кілька місяців потому, того ж мирного року, у грудні було скоєно озброєний напад на «Приватбанк» у Донецьку, вбито п’ятьох працівників. По-третє, сцена, в якій 300 не звиклих до спротиву українських міліціонерів намагаються вбити двох вихованих у збройній культурі чеченців, жодним чином не кінематографічна. Принаймні, з нашого боку.

Американці – вільні і (завдяки полковникові Кольту, який, до речі, був не військовим, а винахідником) рівні громадяни, які переросли гарячку «народної законності». Суди Лінча, корпоративні війни, кровна помста в результаті призвели до народження того, що сьогодні називається «громадянським суспільством». Держава нічого не винна, кожен звик захищати себе і свої права самотужки, якщо є потреба – то і перед обличчям самої держави.

В Україні діє достатньо правозахисних організацій, які щиро хочуть пересадити паростки заокеанського громадянського суспільства на український ґрунт. Вони працюють на різні фонди, отримують гранти, пишуть звіти про здійснену правозахисну діяльність. Проводять адвокаційні кампанії, читають лекції журналістам, суддям, розвивають блогерські мережі та міряють рівень свободи слова. Та, на нашу думку, навряд чи їм вдасться щось подібне приживити українцям. Аби навчитися захищати свої права, треба, принаймні, звикнути, що вони в тебе є. А українці не мають прав, кожен майор міліції поруч з ними – цар і вища істота. Наші громадяни, не маючи можливості захиститися, можуть навчитися хіба що писати скарги до Європейського суду, не більше.

Дмитро РІЗНИЧЕНКО, Українська стрілецька асоціація