Маленький син вперше простояв з нами на віче. Вперше побачив кадри документального фільму про Голодомор, тримав запалену свічку, два колоски і задумано мовчав. А потім було безліч «Чому?» «Чому не було що їсти? Чому злі дядьки забирали все до крихти? Чи воно буде так із нами?» Довелось доступними дитині фразами розповісти про трагедію голодомору-геноциду.

Син відчув і зрозумів. Трохи збентежився й злякався, але то нормально. Важливо, що є емоції, котрі не забуде і щоразу згадуватиме про тему голодомору з трепетом і жалем. Все можна забути, але не емоції, які народились у момент пізнання.

Пам’ятаю, як мене – дрібну школярку – бабуся брала з собою на подібні заходи та святкування, як я невпевнено, але щиро читала на сцені свої перші патріотичні вірші , як дідусь-історик розповідав правду про ті факти, котрі у підручнику були дуже скупими, як я вчилася співати з рідними українські народні пісні… Пам’ятаються ті моменти, бо сприймалися дитячою чистою душею з трепетом. І вже тоді, на сцені, на віче, серед сотень дорослих людей я почувалася потрібною, важливою і здатною щось змінити.

Так було якихось не повних 10 років тому, коли ми, студенти під час Помаранчевої революції ні про що інше й думати не сміли, тільки про завтра, яке можемо змінити саме ми. Цей максималізм і романтизм у прагненнях свободи був непосильним.

А вчора на Євромайдані я побачила інших студентів – лінивих і флегматичних, збайдужілих. Неприпустимо у такому віці бути байдужим і розчарованим, неможливо у такій ситуації бути легковажним і необізнаним, несвідомим, не…не…не.. І вина в тому їхніх батьків – втомлених і розчарованих, віддалених чи надміру зайнятих. Діти не відчувають своєї значимості та ролі у суспільстві. І це теж не припустимо.

Грається син, складає динозавра з конструктора, з вогнянимим стрілами на хвості. « Навіщо?» – питаю. «Він махне хвостом, розкидає стріли з вогнем по землі, сніг розтопиться – і все знову буде рости, щоб люди мали що їсти! А потім махне у другий бік і кине стріли у тих поганих дядьків, і не буде їх більше,щоб із нами вони таке не зробили!»

Син зрозумів мої слова. Він знає, що робити, він вірить, що навіть зараз у свої неповні 5 років може щось змінити. Чому у це не віримо ми, дорослі свідомі люди?

Ольга Бойчук