Не тільки окремим людям, але й цілим суспільствам конче необхідна якась ілюзорна мета, до якої так хочеться прагнути. Мета однієї людини – здебільшого практична, мета широкої людності – висока і благородна.

Галичину цілком виправдано називають П’ємонтом українського національного відродження. Місцевим українцям, попри не таку вже й чисельність поміж інших народів, а може, саме й тому, завжди хотілося мати велику державу, набагато більшу за ту, яка б могла цілковито задовольнити їхні практично-побутові потреби. Так виникла ілюзія Великої Соборної України, якою галичани щедро, мов полтавці галушками животи, начиняли голови тим, що по той бік Збруча. Україна стала улюбленою fata morgan’oю для зворушливої Галичини. Тут всім праглося широких неозорих ланів, Чорного неосяжного моря і, особливо, чорної, а не жовто-глевкої землі.

Міраж України став фатальним як для Галичини, так і для Малоросії. Перша – поступово відмовилася від єлейної європейськості і окропилася кров’ю своїх синів та братів. Друга – ніяк остаточно не сп’яніє від дешевої московської горілки, щоб напівситою подрімувати на хуторах біля вирубаних вишневих садів, натомість кілька разів на рік розпачливо голосить напівзабутою мовою на споночілих  дніпровських берегах.

Роман ЧЕРКОВСЬКИЙ, письменник