Ще ніколи так тяжко мені не було писати ці чергові рядки. Щойно повернувся з вулиць нашого рідного міста. Усюди, де б не йшов: у магазинчиках, кав’ярнях, на вулицях – люди говорять, дивляться і слухають лише одне. Події з центру Києва.

У ці хвилини важко бути пророком, майже неможливо. Але як би це страшно не звучало, сценарії таких подій написані всією історією людства. Відкриймо найдавнішу книгу – і на сторінках Святого Письма вже вкотре побачимо перебіг одвічного Майдану. У цьому сюжеті неодмінно є всі необхідні складові: вступ (обіцянка європейської асоціації), розгортання (побиття студентів, неодноразове наповнення сотнями тисяч Майдану), тривання (кількаразове протистояння з «Беркутом», побудова барикад, захоплення Жовтневого палацу та Українського дому). Додам ще від себе один компонент: очікування (так зване двотижневе перемир’я). І врешті кульмінація: 18 лютого – рівно місяць після Водохреща, після перших жертв, які, так хотілося вірити, будуть останніми. 

Але все відбулося, як і мало статися, незалежно від нашої волі. Звироднілість влади, міліції, тітушок виявилася такою бездонною, що ми не можемо повірити, що жили й далі маємо жити з ними в одній країні. Щось остаточно зламалося, і тіла вбитих лежать біля метро Хрещатик, і на них, крім фотографів та операторів, ніхто не звертає уваги. Наша свідомість урешті остаточно погодилася з тим, що так не лише може бути – так є. Людей убивають, а відтак ведуть дискусії за столами переговорів та в прямому ефірі.

Майдан безжально чавлять водометами і бетеерами, озвірілим беркутом, озброєним вже автоматами Калашникова. Пахан традиційно в Межигір’ї. Депутати-регіонали з комуняками втекли. Безпорадна опозиція, як завше, на трибуні. Залишається лише сподіватися. І сподівання це лише на нас самих, на тих, кого називають народом України.

Кияни стягнулися на Майдан. З областей виїхали автобуси з добровольцями. Яким буде завтрашній ранок? Якою прокинеться наша країна? Усі ці запитання ставить перед собою зараз кожен з нас. Зрозуміло, очевидно, лише те, що в цьому страшному протистоянні зараз буде перейдено своєрідний рубікон. Залишається лише дочекатися, яким буде цей перехід. Те, що він уже є кривавим, і так видно.

Однак здоровий глузд також не може заперечити того, що народові часом не дають вибору. Він мусить або поволі щезати в безвісті часу, або боронитися до кінця, чого б йому це не коштувало.

Тривожно. Так, як завжди буває перед вирішальними подіями. Але далі згідно із сюжетом буде розв’язка. І це також не залежить від нас. Ми не можемо перекроїти вічний сценарій. Ми можемо лише докласти всіх зусиль, щоб у фіналі не було такої традиційної для нас, українців, смерті численних героїв. А якщо вона і має бути, то лише задля того, щоб Україна прокинулась вільною.

Іван КОСТЮК