«Двері моєї домівки відкриті для Тебе і Твоєї родини», – пише мені приятель із Сербії в ці дні. Знає, що каже. Михайло Рамач і Борис Варга – чи не єдині журналісти, що правдиво висвітлюють події в Україні в сербських мас-медіа. Основна маса журналістів та редакцій підтримують російську позицію, кажучи простіше, перебріхують брехню.
Я згадую, як ми не раз у старому турецькому кварталі, на березі Дунаю біля підніжжя фортеці Петраварадін, сиділи в помешканні Михайла і годинами говорили. Він розповідав мені про війну, яку вела Сербія з усіма довкола, як вони місяцями жили без світла, цигарок і надії. Як поступово з кварталу виїхали всі його сусіди-хорвати, як місцева преса писала: «Готуйтеся, в хорватські домівки завезли двісті автоматів Калашникова». Люди, сусіди, були шоковані цинізмом цієї страшної брехні. А війна йшла своєю чергою. Михайло вивіз доньку до України, вона закінчила Києво-Могилянку й зараз викладає в університеті Нового Саду.
Він знає, що таке війна. Він бачив ці страждання, сльози і розпач. Він каже, що вони, задунайські українці, моляться за нас і, сподіваючись на краще, думають водночас про гірше: «Двері моєї домівки відкриті для Тебе…»
Я згадую в ці дні москалів, як приходив разом із друзями в казарму до земляків із Чернівеччини. Щоразу ми дивувалися, як довгими годинами вночі одні хлопці вперто, по-садистськи б’ють інших. Зойки, стогони, вереск. «Не звертайте уваги, – казав Микола-гуцул. – Це іркутські б’ють ангарських. Вони ще з гражданки ворогують». І скільки б ми не приходили, вони постійно били своїх, катували з якоюсь послідовністю, доведеною до ідіотизму. Для чого, яка в цьому мета? Ніхто не міг збагнути таємниці душі російської… Я їх відтоді й почав ділити: росіяни і москалі. Між ними така тонка мембранна перетинка, що часом не знаєш, хто є хто. І це також правда.
Переконаний, у житті більшості з нас такої інтенсивності подій ніхто не мав нагоди пережити. Ми щоразу ставали на нову сходинку. Наша свідомість звикала до нового сприйняття дійсності. У ці дні я також постійно згадував своїх покійних батьків, які пам’ятали «за Польщі», бачили першу і другу радянську окупацію, німців, партизанку. Думав, що вони до багатьох родинних проблем були байдужі, а зараз розумію, якими дрібними й несуттєвими здавалися їм ті великі начебто клопоти, порівнюючи з тим, що вони пережили. Батькові слова виявилися пророчими: «Пройде час, і ти все зрозумієш». Я не думав, що це буде настільки буквально.
Ми думали, що після Майдану це вже майже кінець. Зараз почнемо налагоджувати, сперечатися, доводити. Буде добре й погано. Але стало ще гірше, бо, як виявилося, привид війни, який перестає бути привидом, жахає чи не найбільше, адже він хоче здолати усіх нас: чоловіків, жінок, старих, дітей.
Певно, кожен собі відповів, що ж із ним буде далі, що буде з його родиною, якщо завтра війна. Хтось пішов до військкомату, хтось купив солі й сірників, хтось мовчав і думав у заціпенінні. Хтось пробував сказати щось найважливіше, чого дотепер не сказав. І цей перелік ще дуже довгий.
Але відчуття таке, що, здається, минається. Звичайно, буде не без втрат і для нас усіх, і для країни. Але натиснули усім світом – і мара вступається. Однак із пам’яті вже нічого не викреслити. Ми вже знаємо, як то є, коли завтра може бути…

Іван КОСТЮК