Відкриваю свій щорічник і дивлюся на різнокольорову політико-адміністративну карту України. Крим зелений, у самому низу і виглядає зовсім невеликим, порівняно з величезною мапою Неньки. Поруч з ним сусідує біла іноземна територія, на якій червоним написано «Росія». У них, у цих біло-червоних сусідів, однаковий вихід до Азовського та Чорного морів. І що б, здавалося, з того Криму? Хіба що натужна пісня «Севастополь, Севастополь, город русскіх моряков». А я ж то добре знаю, що в тому Севастополі росіяни споконвіку програвали все, що лише могли програти, і здавали це місто раз за разом. Отака-то їхня міфологія, в усьому незмінна, в Криму також.
Але нам від того не легше. Міністр оборони України каже, що наше військо має на озброєнні лише тактику і бойовий дух. За цих кілька днів українську армію перевірили на придатність до ведення війни. І виявилося, що із 41 тисячі сухопутного війська готовими до реального ведення бойових дій є лише 6 тисяч. А що там у сусіда-москаля? Розвідка каже, що на кордоні з нами понад 200 тисяч військових, 150 літаків, десятки кораблів, танки і т. ін. Найбезглуздішою фразою з боку міністра було твердження про те, що «ми ніколи не розглядали небезпеку з боку Росії».
І, що гріха таїти, не бреше міністр. Наша влада за всі 23 роки заледве не молилася на Росію. Навіть Віктор Андрійович намагався її якось спочатку не помічати, а потім обережно обходити. Про стан війська, національної оборони не втомлювались хіба що нагадувати численні українські офіцери здебільшого середньої ланки та патріоти, яким вішали ярлик «майданутих». Що таке Росія? Хто така Росія? Можна було не знати, лише щиро ненавидячи та зневажаючи рідний народ. Адже варто розгорнути будь-який хоч трохи об’єктивний підручник історії та заглибитись у хронологію російсько-українських стосунків. І одразу ж зрозумієш, хто наш головний потенційний ворог.
Так, кажуть нам, російський народ не хоче нам нічого поганого, він не розуміє, його обдурили. Так і хочеться продовжити: він здебільшого, як худоба – хоче їсти і тепла, а ще радісно мукає, коли йде господар, а потім іде на заріз і нас у крові втопити хоче.
Війни, очевидно, не буде. Буде анексія Криму, буде якесь маріонеткове географічне утворення, безглузде, ніким не визнане і від того ще більш нещасне. На вітчизняних телевізійних ток-шоу ще намагаються по Скайпу вести дискусії з якимись Константіновими, Аксьоновими, але ж уся ця наволоч з підворітні нічого не вирішувала й не вирішує. Усі розпорядження дає споконвічно присутній у Росії цар. І цього разу він виставив рахунок за Майдан, за Європу, за прагнення бути вільними. І, напевно, не відступиться. Ці параноїдальні приступи самодержців – добрий матеріал для психіатрії. У політичному ж сенсі це або тисячі полеглих, або «дай йому, хай вдавиться».
І він вдавиться, бо не зможе проковтнути нашої землі. Землі нашої країни, землі наших побратимів-татар. Хай це не станеться завтра, через рік, але цей день обов’язково прийде. І це не добрий мир, щоб уникнути поганої війни, це терпіння, стійкість, уміння посмакувати страву холодною. Нам зараз потрібен час. Ми семимильними кроками стаємо політичною нацією. Найважливіше – не втратити головне осердя цього процесу, молодь. А саме на це цар і розраховує.
Ми швидко все відбудуємо. А на місці того, що було розвалене, створимо нове і ще краще. Це стосується й армії. Адже вони не знають достеменно, для чого їм той Крим. Піарники пояснюють, що рейтинг царя в Росії злетів до небес. А нам байдуже до рейтингів. Ми знаємо, що по Чорне море – то наше. І це усвідомлення, як казав Тарас, правдиве, як Господа слово. А його, як відомо, ще не здолав ніхто.
Іван КОСТЮК