Багато років тому однієї зимової ночі в будинку моїх батьків пролунав телефонний дзвінок. Я сполошився. У далекій кімнаті спала мама, а я, допізна зачитавшись, лише задрімав. Одразу подумав: не дай Бог щось трапилось із дружиною або дітьми, які були в далекій міській квартирі. Натомість незнайомий голос попрохав мене, якщо є змога, взяти гроші (це була чимала на той час сума) і бути готовим виїхати до нічної аптеки. Мій приятель письменник Антон Морговський потребував флаконів із розчином. Необхідно було ставити крапельницю.
Я швиденько зібрався, і вже за кілька хвилин незнайомець, який був знайомим Антона, мчав нас на авто до пункту нічного продажу ліків. Ми придбали все необхідне і, прихопивши дорогою медсестру, приїхали до Антона. Варто сказати, що Морговський мешкав на той час у квартирі, яку я з родиною винаймав упродовж чотирьох років перед ним. Він, хоч і мав сім’ю, одного разу звернувся з проханням знайти йому недорогий притулок. На той час Антон уже чимало років хворів на важку форму цукрового діабету. Неодноразово потрапляв у стан коми, і медики витягали його буквально з того світу. Отож, винаймаючи моє колишнє помешкання, відповів господареві на питання “Допоки винайматимете квартиру?” – “До кінця”. І, як виявилося, казав правду.
Але згаданої ночі він потерпав від нестерпного болю в плечі. Йому поставили крапельницю. І Антон попрохав мене посидіти, поговорити з ним. Я вже нікуди не квапився, адже за вікном була третя година нового дня. Ми поволі розмовляли про все на світі, і якось непомітно я почав розповідати йому роман Габріеля Гарсіа Маркеса “Кохання під час холери”. Я не знав тоді, що Маркес не надто милував своєю прихильністю цей твір. Гіршим вважав хіба що “Полковнику ніхто не пише”. Однак про це все мені було тоді невідомо. Я розповідав. Минала година за годиною. Надворі починало сіріти. Десь на ранок завершив. Антон, змордований болями, дрімав, але слухав.
Він настільки перейнявся тієї ночі романом, що, як тільки піднявся на ноги, пішов до бібліотеки одного з наших спільних знайомих і взяв прочитати цей текст. Зустрівши згодом мене, він із гірким розчаруванням повідомив, що роман виявився зовсім не таким цікавим, на його думку, як я розповідав. Я на мить запишався, подумав: “Якщо не вмію писати так, як Маркес, то принаймні перебріхую краще, ніж він”.
Відтоді в нас із Антоном і склалася така особлива традиція: я час од часу переповідав прочитані мною і невідомі йому книжки. Уже тоді я усвідомлював, що все це не просто так. Існує якась глибока і водночас прозора причина, чому самотній чоловік, років на десять старший від мене, слухає мої оповідки, хоч насправді може сам все це прочитати.
У “Коханні під час холери” закохані не можуть об’єднати свої серця упродовж усього життя. І лише на схилі віку вже літні люди усамітнюються на річковому пароплаві, над яким розвівається прапор, що повідомляє: “На судні холера – кохання, не наближайтеся – дайте нам побути ці останні дні разом”.
Кілька днів тому помер Маркес. Йому було 87 років. Упевнений, навіть в останній день на його столі стояла незмінна троянда – квітка, без якої він не міг почати писати. Уже незадовго до відходу він невпинно говорив про свою самотність. Щастям для нього, як визнавав сам Майстер, був би навіть телефонний дзвінок від друзів із запросинами в гості. Але хто запросить живого класика, адже він такий зайнятий. І апарат незмінно мовчав.
У квартирі, яку почергово винаймали я і Антон, після того, як він покинув її навіки, залишилася стара друкарська машинка, на якій він друкував свої тексти, старосвітський кожух, що одягав його, відчиняючи балконні двері надовго навіть у холодну пору року, і обов’язкова пляшка сухого червоного вина. Він був свято переконаний, що вино не шкодить діабетикам. Це була його троянда, не гірша, аніж у Маркеса. Зараз знаю, що самотність їхня була також однаковою, такою, якою вона буває лише в справжніх письменників.

Іван КОСТЮК