Цей текст зовсім не претендує на повноцінний аналіз світогляду пересічного східняка, але деяких міфів, які серйозно і надовго оселилися в головах багатьох мешканців Донбасу, ми торкнемося. І найголовніше: все написане нижче аж ніяк не стосується всіх донеччан, адже східні області України не менше за західні багаті на розсудливих і добрих людей. Просто останні два десятки років інформаційне середовище на Галичині і Донбасі дещо відрізнялося.

 

Всі ми якоюсь мірою перебуваємо під впливом різних стереотипів: національних, релігійних, ґендерних. Ми живемо і розвиваємося в певному суспільстві, маємо конкретне оточення, читаємо літературу, дивимося фільми – все це формує наш світогляд і змушує оцінювати події з тієї чи іншої позиції.

У психології є одне цікаве явище, яке називається “синдром каченяти”. Своє ім’я ця модель поведінки отримала через новонароджених каченят, які вважають своєю мамою перший побачений рухомий об’єкт: каченята йдуть за ним і повторюють всі дії, незалежно від того, чи є об’єкт гускою, іграшкою на коліщатках або людиною. Цей синдром виявляється у тому, що людина, стикаючись з якоюсь сферою і далі заглиблюючись у неї, вважає перший зустрінутий нею об’єкт з цієї сфери найкращим і найправильнішим, а решту об’єктів сприймає тим гірше, чим менше вони схожі на перший зустрінутий нею еталон.

Отже, припустимо, що у нас є умовний житель Донбасу, який поки що нічого не знає про так званих “западенців”. І ось одного разу він дізнається, що люди, які живуть на захід від Дніпра, – всі поголовно фашисти, які поїдають православних немовлят і вбивають за російську мову в катівнях львівського метро. І яким би абсурдом це не виглядало – у прикладі з поїданням немовлят я, звичайно, перебільшив, але загальна тенденція саме така – на Донеччині багато хто вірить в подібну маячню і навіть не намагається критично аналізувати інформацію. На додачу подібна пропаганда ллється з місцевих ЗМІ та агітаційних матеріалів різних українофобських партій на зразок ПСПУ Наталії Вітренко. І обов’язково у когось ще знайдеться знайомий, у якого колишній колега кума першої дружини двоюрідного брата однокласника якось поїхав до Львова, попросив у магазині сірники російською, а йому не продали / нагрубили / побили / вбили і з’їли (потрібне підкреслити). На всьому цьому тлі будь-яка адекватна і достовірна інформація про жителів Правобережжя сприймається як брехня. Львів’яни та тернополяни не можуть бути привітними, гостинними і толерантними – їм належить бити ветеранів і ненавидіти все російське.

Всі роки незалежності влада не тільки не робила жодних кроків для розвінчання таких міфів і зміцнення єдності країни, а навпаки використовувала їх зі своєю метою. “Чорний” піар проти Ющенка якраз і був побудований на цих стереотипах. Ющенко – западенець (хоч він і народився на Сумщині), а отже – нацист, хоче заборонити російську мову, а всіх російськомовних відправити до концтаборів. Інша справа – Янукович: хоч і бандит, але наш, рідний. Звісно ж, після приходу до влади Ющенка жоден донеччанин не потрапив під етнічні чистки і російська мова не зазнала жодного тиску, що, однак, не змусило донеччан розчаруватися у своїх міфах. І сьогодні в Донецьку, як і раніше, продовжують вірити в страшилки про западенців, що, безумовно, грає на руку певним політичним силам.

Основна причина ситуації, що склалася, на мій погляд, – це брак спілкування між жителями різних регіонів країни. Якби мешканці Східної України частіше відвідували Галичину і Волинь, бачили своїми очима, що там живуть не нацистські людожери, що ніякої ненависті до Донбасу і російської мови там немає, а в найбільш фашистському кафе “Криївка” основний контингент взагалі складають російські туристи, тоді й мешканці Правобережжя, в свою чергу, змогли б переконатися, що донеччани та луганчани – це не орки з копанок і гопники, а такі ж люди зі своїми мріями, бажаннями і страхами, і, можливо, у нас було б більше причин для єдності країни, аніж купа агітаційних банерів і гасла на телеканалах.

м. Донецьк, Україна