Три страхи без поклону

Рідко коли я намагався заховатися від свого страху або від того, що його уособлює.

Наразі мені пригадуються три випадки таких несамовитих пошуків сховку, надійного, такого, на який я можу цілком покладатися.

***

У свої сім років я бувало влітку забігав на роботу до бабусі. Вона працювала на току в селі: тонни зерна, битва за урожаї, радість колективної праці і останні подихи від того, що ще мало називатися колгоспами. Отож, там, коли всі комбайнери активно жнивували у полі, а жінки (у тому числі й бабуся) засипали збіжжя у спеціальні апарати, що відділяли полову від зерна, я побачив самотній трактор. 

Машина вже не працювала, але мені, малому, направду то було байдуже. У тракторі не було двигуна, зате я мав фантазію. І от, коли я вже виїхав подумки з цієї Розбишівки в бік Полтави, додому, звідкись з’явився механік, сварливий чоловік, чий вік перетікав із шостого на сьомий десяток.

Тоді мені не залишалося нічого іншого, як втекти. Просто вистрибнути з кабіни і бігти, не озираючись, додому (що в моєму випадку складало десь метрів триста, але для семилітнього хлопця це таки серйозна відстань).

Потому десь із тиждень я не виходив на вулицю, гуляв лише в межах двору, боячись, що як тільки я вийду, то неодмінно цей сварливий чоловік мене упіймає. Що він міг мені зробити? Про те я тоді не думав, але смертельно його боявся.

Вже за кілька днів бабуся дізналася, що він сплутав мене з молодшими представниками одної багатодітної родини і сам боявся, що я щось можу поцупити з трактора. Щоб отримати пробачення від мене, він купив шоколадку і цим задобрив мене. Не варто й казати, що тепер я сміливо міг виходити гуляти селом.

***

Вдруге страх заховатися надовго виник вже рік по тому. На одному з міцних дерев у селі дорослі хлопці (13-14 років для восьмилітнього – це ген-ген які дорослі!) спорудили гойдалку. Сама вона складалася з міцного каната і дошки, що була прив’язана посередині. Гойдалка мала велику популярність у дітлахів різного віку, котрі цілісінький день були там.

Як виявилося, канат все-таки був недостатньо міцний. А відкрилася ця істина саме тоді, коли я зі своїм товаришем Сашком всілися на гойдалку по різних краях дошки і несподівано бебехнулись вниз. Порвався канат – то й порвався, невелика біда.

Але вже за півгодини я дізнався, що мені, за словами знайомих дітлахів, «каюк». Бо ті хлопці, які змайстрували гойдалку, тепер шукають мене для розправи. Питання, чому саме мене, а не товариша, навіть не виникало: на той час я був десь, як півтора Сашка (хоча кого я обманюю – моєї ваги вистачило б на двох Сашків).

І тоді я знову перестав потикатися на вулицю, щоби не потрапити у поле зору тих «гойдалкових майстрів». У домі я був у цілковитій безпеці, хоча мені часом здавалося, що вони вже десь причаїлися біля вікон і як тільки я вигляну, відразу схоплять мене.

Проте у тих «майстрів», певно, були якісь цікавіші справи, а вже за кілька днів на гілці висіла нова гойдалка – ще краща за попередню.

***

Тепер же мій ворог набагато хитріший і небезпечніший за сварливих механіків чи сусідських хлопців. Я намагаюся сховатися від новин. Але наразі сам відчуваю, що це неможливо зробити.

Від них неможливо почувати себе в безпеці ні вдома, ні на роботі, ні навіть у подорожах. Вони непомітно чекають на кожного і тисячею різних інформаційних каналів проникають до нас, змушуючи переживати і розуміти, наскільки ще далеко від цілковитого затишку і тої можливості «вийти на вулицю», як тоді, 17 років тому, для мене семилітнього.

Цими днями я мав розкіш втекти від них на чотири дні. Втекти доволі далеко – спочатку в село Уніж, потім у Брустури на Івано-Франківщині. В першому я не мав навіть мобільного зв’язку, проте все одно вже на наступний день дізнався про атаку на луганську військову базу і загибель військових. І саме в той момент прийшло розуміння, що таки направду неможливо втекти від поганих звісток, тривожних новин, кривавих репортажів.

Тому наразі варто намагатися співіснувати з тотальним обстрілом повідомлень, від яких страх тільки те й робить, що посилюється.

Після цих днів «особистої тиші», увімкнувши монітор, перше, про що я дізнався – мій земляк, який на три роки молодший, підірвався на міні. 

Спокою чотирьох днів як не було…

 

Роман ПОВЗИК,

письменник, гість резиденції «Станіславський феномен»