Свій серед чужих чи чужий серед своїх?

Не важливо, де ти живеш. Головне – простір і середовище, яке ти створюєш навколо себе. Все це правильно, і так воно має бути. Має. Але… Виявляється, дуже непросто створити це середовище в суспільстві, яке ставить на тобі своєрідне клеймо – «східняк». Я дещо узагальнюю. Звісно, не можна однозначно говорити про всіх, і особисто мені дуже щастить на розуміючих людей. Проте бачу й іншу сторону взаємного існування представників однієї нації, але різного менталітету, людей, вихованих на різних героях.

Коли ти на землі, де народився, відстоюєш спільну для більшості позицію – це одне. А як бути тим, яких в рідній місцевості називають фашистами, а в краю, куди вони приїхали до людей, здавалося б, близьких по духу, – москальнею? Хоча заради справедливості треба сказати, що все-таки одне визначення стосовно таких людей приписується їм як на сході, так і на заході – зрадники. Ми є зрадниками там, бо не підтримали зомбовану більшість і мали наглість не піддатись масовій обробці. Ми зрадники тут, бо приїхали із східного регіону, і цього вже достатньо. Ми чужі скрізь. Там – своїм баченням, тут – своїм походженням.

Хтось може висловити думку, що треба лишатись на сході і відстоювати свою позицію, нести її людям. Легко казати, коли не був там і не бачив тих «людей». Ти намагаєшся це робити доти, доки не зрозумієш, що, окрім агресії, це ні до чого не призводить. Чи, можливо, хтось гадає, що легко полишити рідний край, домівку і їхати в нікуди? Це дуже важко. Проте ще важче усвідомлювати, що ті люди, з якими ти жив душа в душу і які були тобі дуже близькими, стали раптом далекими і чужими. З кожною такою людиною життя зв’язало тебе міцними вузлами, і нараз ці вузли було розірвано. Порожнеча і біль. Але ні, в природі не існує порожнечі, отже, вона повинна заповнитися чимось новим і гідним. Новим… новими… новою…  – життям, знайомими, роботою. Все ніби так. І розуміння бачиш, і тепло. Інколи все це щире, інколи – для годиться, а буває – не прямо в очі, а щоб почула здаля – «а мені їх не шкода, самі винні».

Я не виправдовуюся, не захищаю жителів сходу і не можу відповідати за всіх. Кожного з нас можна судити лише за нашими вчинками. Проте, перш ніж судити, варто озирнутися навкруги. Не важко звинувачувати тих, хто пройшов обробку на протилежному боці нашої країни і став проросійськи налаштованим. Здебільшого, це були люди без власної чіткої позиції. Однак байдуже ставлення до важливих подій я зустрічала й тут, на заході. Так, у день виборів почула фразу, сказану жінкою середніх років: «Мені все одно, за кого голосувати, всі вони однакові, і я в цьому не розуміюсь». Щоправда, таких байдужих тут набагато менше, проте саме таких дуже легко зазомбувати так, як комусь вигідно. Людський фактор скрізь однаковий.

А ще я стала свідком одного випадку в міському транспорті. Ми з сином стояли на зупинці в місті, щоб їхати у приміське село. Звернула увагу на чоловіка в камуфляжі, який стояв неподалік. Погляд у нього був… (не можу підібрати потрібних слів), він дещо шкутильгав, але не міг встояти на одному місці. Склалося враження, що він не почуває себе спокійно і перебуває ніби не тут, не на цій зупинці. Сумнівів не було – це був військовий з АТО. Під’їхав «пижик». Виявилося, що нам по дорозі. Чоловік стояв біля дверей і не заходив, доки не пропустив всіх, хто хотів їхати. Доки натовп протискав мене до салону, встигла розгледіти його порізані, з старими і зовсім свіжими ранами руки. Всередині все стиснулося від болю. Але те, що я побачила в наступні хвилини, викликало ще болючіший щем. Вільних місць не було. Біля водія, обличчям до пасажирів сидів чи то п’яний, чи то під дією ще чогось чоловік приблизно тих же років, що й військовий. Він час від часу поглядав на військового і все питав водія, коли ж його зупинка. А боєць переминався з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти свій погляд, ніби соромлячись чогось. Через кілька зупинок вийшли люди і той, що сидів біля водія. Військовий присів, а недалеко присіли і ми з сином. Та майже одразу військовий спохватився, коли на зупинці в автобус зайшов якийсь чоловік у звичайному одязі, проте з поглядом, що вирізняє його з натовпу. Вони потисли один одному руки і встигли тихо перекинутися кількома фразами, у яких ключовими словами були «Іловайськ», «Новоазовськ», «обстріли», «наші»… Я намагалася не дивитися на чоловіків, щоб не видати себе. Проте кілька разів зловила на собі погляд того військового в формі, який стояв обличчям до мене. Певно, він помітив мої сльози – вони почали з’являтися ще тоді, коли п’яне вайло сиділо, а поряд стояв герой. На роботі кажуть, що я завжди рівна і стримана і по мені не можна визначити, що у мене на душі і яка моя реакція. Але є ситуації, коли я не в змозі себе стримати. Сльози тихо і зрадливо лилися з очей. Помітив їх і син, не розуміючи, що сталося. Але ні, мабуть, таки розуміючи, бо постійно переводив погляд то на мене, то на військового. Він вже бачив мою слабкість під час трансляції інтерв’ю з солдатами чи сюжетів з зони АТО. Намагаюся бути сильною перед дитиною, проте не завжди це вдається.

В одному автобусі, зовсім поряд їхали ми, такі різні і в чомусь однакові – жінка зі сходу, що приїхала на захід, бо стала чужою серед своїх, чоловік з заходу, що поїхав на схід, щоб зберегти землю для таких, як вона і її дитина, в майбутньому якої, дуже хочеться вірити, не буде розмежування на категорії в єдиній країні.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!