Нещодавно в Івано-Франківську активісти партії “Батьківщина” у відповідь на порушення Генпрокуратурою кримінальної справи проти свого лідера Юлії Тимошенко, провели пікет біля обласної прокуратури. Щось подібне відбувалось і у Львові. Усе це проходило під гаслами: “Руки геть від Тимошенко!”, “НІ, політичним репресіям”.

Безперечно, що нарікання на політику нової влади в особі Януковича-Азарова є цілком зрозумілими та виправданими. Те, що відбувається в Україні важко назвати демократичним поступом, шляхом до цивілізованого європейського життя, а побудова жорстко централізованої вертикалі виконавчої влади, яка, скоріш за все, продовжиться в ході адмінреформи разом з прагненням обмежити свободу слова, нехтуванням правами опозиції, які не визначені у вигляді окремого закону, впровадження псевдореформ, спрямованих на закріплення добробуту олігархів свідчить про передумови формування авторитаризму з елементами неофеодального ладу. І це у ХХІ – столітті, хто б міг собі таке уявити раніше?

У нашому ж випадку можна зрозуміти стурбованість купки політиків “політичними репресіями”, безвідповідальність влади, депутатів парламентської ситуативної більшості, особливо після подій 16 грудня. Відповідальність за стан справ лежатиме у будь-якому випадку на чинній владі, особливі на президентові, який є головною політичною фігурою, від якого надто багато залежить як для демократії європейського типу.

Але й ті, хто вважає себе опозиціонерами також несуть політичну відповідальність. Сьогоднішня опозиція, вірніше те, що від неї залишилося, будучи ще вчора владною верхівкою з немалим кредитом довіри від населення, примудрилася ганебно втратити і те й інше, тринькаючи усі сили на підкилимну гризню всередині так званого демократичного або ж помаранчевого табору. Тоді ж власне був шанс закріпити перемогу, запобігши можливості реваншу переможеного В.Януковича та ПР. Проте, так звані націонал-патріоти, усі без виключення, зробили майже неможливе реальністю, у цьому їх найбільша заслуга. Тому зараз нема сенсу звинувачувати один одного у сприянні перемозі “донецьким”. Їхній прорахунок не дозволяє їм відхрещуватися від сьогоднішнього безладу в державі, провина нинішніх опозиціонерів у всіх бідах аж ніяк не менша, ніж президента та його оточення. Маючи в парламенті нинішнього скликання “демократичну” більшість з незначною перевагою та власний уряд, наші “патріоти” дивним чином опинились в меншості біля розбитого корита з можливістю відсидіти. Варто згадати тут скільки “тушок” покинуло вже опозиційний табір і поповнило нову більшість.

Сьогоднішні заклики припинити політичні репресії звучать як волання про допомогу в народу, який таке враження, знову хочуть використати для чергового майдану, враховуючи його радикальні настрої та значне незадоволення діями влади, що межує з готовністю захищати свої інтереси. Прикладом цієї готовності вже стали малі та середні підприємці. Але чи захоче народ йти на майдан під гаслами “Руки геть від Тимошенко!” і подібними, соратники якої ще раніше не приховували необхідності боротися в такий спосіб з діючим режимом? Цікаво, що у подібних “патових” ситуаціях ті, хто вважають себе націонал-демократами і готові закріпити таке право виключно за собою найперше йдуть жалітися і шукати розуміння саме до галичан, вважаючи тутешній електорат своїм. Раніше це спрацьовувало, люди вірили у їхні патріотичні “наміри”, щедро оцінюючи їх на виборах. Але часи змінились, на зміну “тимошенкоманії” прийшла “свободоманія”. Приміром, маючи більш ніж упевнену абсолютну більшість мандатів в міській та обласній радах відповідно, БЮТ та “Наша Україна” як найбільші “демократичні” сили повністю втратили можливість впливати на місцеве політичне життя опісля недавніх місцевих виборів. Сподівання на значне розуміння та підтримку населення зараз видається безперспективним. Народ якщо й вийде на майдан, то без допомоги політичних сил.

Що ж до Тимошенко, то їй личить образ багатостраждальної опозиціонерки і навіть зумовлює зростання рейтингу. Їй “щастило” на випробування долі вже у політиці, але також сприяло популярності. А дії чинної влади супроти неї дуже цьому сприяють, хоча вести мову про її лідерство не доводиться. Поки немає об’єднаної опозиції, до того часу говорити про загальновизнаного її лідера нема сенсу. Загроза існуванню залишкам опозиції поки не сприяє формування монолітного об’єднання. Зараз окрім закликів немає нічого, що могло б свідчити про об’єднавчий процес, тому акції місцевих БЮТівців, очільників комітету порятунку України та їхніх колег є просто галасом.