Служби Володимира Володимировича не проїжджають. Роблять дурними політологів, коментаторів, політичних і суспільних публіцистів цілого світу. Як же майстерно використали польських дурників, яких прийнято називати футбольними хуліганами… У Польщі ніхто навіть не зауважує цієї надзвичайно граціозної російської роботи. 

Ще за два тижні було відомо, що російські вболівальники організовуватимуть марш перед матчем Польща-Росія, оскільки вони яко патріоти мусять вшанувати своє національне свято. 

Це нічого, що багато росіян навіть не знають, що у Росії є якесь свято, окрім 9 травня. Тут, у Варшаві, росіяни собі пригадають. Нагадають собі і світові. Нагадає Володимир Володимирович Путін, котрий щедро оплатив тисячі дармових залізничних і авіаційних квитків. Хай собі їдуть, адже вони є європейцями.

Приїхали. Родинно, мирно і відпочинково. Немов якісь розслаблені кольорові латиноси. Поклали квіти до пам’ятника Варшавського Повстання і до пам’ятника радянського солдата. Спокійні, сердечні російські європейці і громадяни світу. Якогось ранку делегація Всеросійської Спілки Вболівальників, відповідно вбрана – у футболках і шортах, пішла подати польським чиновникам заяву про проведення російського маршу у Варшаві перед матчем Польща-Росія.

Станіслав Цьосек, колишній член ЦК ПОРП, багаторічний посол Польщі у Радянському Союзі і в Росії, знавець російської політики, попереджав польську владу, що задум російських вболівальників є «породженням пекла». Це був дуже виразний сигнал для польської влади. Цьосек радив залагодити проблему російської маніфестації дипломатичними каналами, через Кремль. Він відчував, звідки походить ідея. Але влада вирішила робити добру міну до цієї гри, що погано пахнула. Володимир Володимирович потирав руки. Поляки проковтнули гачок.

Польських дурнів, званих «кіболями», яких, на жаль, не бракує, російським службам не треба було намовляти. Це ґатунок безмозких зомбі, котрі у відповідний момент брутально атакують. Досить якоїсь приманки – і вони нападають, як піраньї. Ось вони стикаються з надзвичайним рівнем гри команди Путіна. І навіть не можуть цього усвідомити. Вони мають лише бити і кричати. Девіз – Вільна Польща!

Володимир Володимирович – це тренер і режисер від Бога. Він і його люди диктують тактику і драматургію. Недаремно його щиро шанує сам Нікіта Міхалков.

А «кіболі» – дивовижний тип людей, позбавлених уяви. Як відомо, у Польщі немає обов’язкової військової служби, а часто нема навіть ніякої життєвої перспективи, тому тисячі молодих чоловіків, напакованих стероїдами, анаболіками, гормонами, навіть наркотиками, творять нові субкультури, які концентруються навколо футбольних клубів. Довкола «культури» вболівальників.

Ця найпримітивніша група, не вихована сім’єю і школою, не має вже навіть споконвічного шансу бути вихована армією, яка навчила би їх хоча б найпростішого мислення.

У Польщі існують різні суспільні програми: по боротьбі з безробіттям, злиднями, з алкоголізмом, насильством у сім’ї, соціальною ізоляцією і т.д. Однак польська влада не має ефективної ідеї щодо соціальної терапії цієї щораз більшої патологічної групи, яка, між іншим, досить нормально функціонує на щодень – працює, утворює родини або … живе з батьками.

Їх використовують всі, включно зі злочинними угрупованнями і політичними правими. Цих дурників з’їхалося чимало з цілої Польщі до Варшави на 12 червня, щоби бити «москалів».

Російську демонстрацію мали охороняти сотні озброєних до зубів безробітних чоловіків і жінок, яких називають Поліцією. Це звучить незвично, але коли я читаю про набір кандидатів до цих служб, то часто опускаються руки. Набір нездалий, кандидатів мало. Але краще вже це, ніж допомога з безробіття.

Керівники цими дуже дорогими для державної скарбниці формаціями теж часто мають проблеми з оцінкою ситуації і рівня небезпеки, а що найгірше – з прийняттям власного рішення. Насправді, вони керуються хіба тим, що після 15 років служби можуть іти на добре оплачувану пенсію, досягнувши лиш 35-річного віку. Потім можуть «підробляти» собі якось інакше.

Натомість Володимир Володимирович Путін досконало знав, що медіа всієї Європи будуть цього дня скеровані на Варшаву, а не на Москву, в якій відбувався опозиційний «марш мільйонів», що зібрав 50 тисяч налаштованих проти нього людей. Як на Росію, то ніби небагато, але, як то кажуть, крапля камінь точить. Європа також не буде слухати про російське вето у справі Сирії, де кожного дня гинуть десятки і сотні невинних людей. Цієї простої аналогії між ситуацією у Москві, Варшаві і Дамаску ніхто у Польщі не зауважив. Натомість усі були захоплені «досконалою організацією справжніх російських вболівальників». А як же інакше.

Коли на цілий світ розтрубили, що у Варшаві іде польсько-російська війна, Володимир Володимирович з турботою подзвонив до польського прем’єра і нагадав йому, що входить до його обов’язків. Тоді я відчув, немов час у моїй країні повернувся на яких тридцять років назад. Нам робили зауваження і повчання від Великого Брата. Це було справді гірко і принизливо. Сказали, що приїде з візитом якийсь «ревізор» з Москви.

Зник дивовижний святковий настрій.

Мені дуже соромно і прикро за польських дурнів, за цей трагічний польський маргінес. Також я перепрошую всіх росіян. «Гість у дім – Бог у дім». Так не повинно було статися.

Але прошу також нашу владу і наших російських сусідів мати більше уяви і мислення.

Так, то правда, росіяни є європейцями і зовсім не мусять цього доказувати цілому світові при кожній нагоді.

Але якби подібна ситуація виникла у Москві, наприклад, 3 травня, 15 серпня, 11 листопада, у дні польських національних свят (15 серпня – «Чудо над Віслою» – розгром більшовиків під Варшавою у 1920 році), то таку ідею навіть найсправніших польських вболівальників я вважав би абсолютною дурницею, браком такту і провокацією.

Марш російських вболівальників у Варшаві – це зовсім не святковий марш шведів у Києві. Тому таким важливим є самостійне мислення, розуміння ситуації – навіщо, де і у чому беру участь?

Я надіюся, що це був лише епізод у великому світі європейського футболу. Однак, коли подумаю собі, як Володимирові Володимировичу вдається розіграти карти на Східній Україні, мене аж морозить. Починаю добре розуміти українців.

У Польщі це один епізод спектаклю, в Україні – це постійна гра, це щоденність.

 

Богдан СЛУПЧИНСЬКИЙ,

режисер, драматург, керівник театру „CST” (Цєшин, Польща);

спеціально для «Галицького кореспондента»