Кінця світу не відбулося, а поза тим все нормально. Правда, трохи важливих речей таки сталося.

Я щораз сильніше зауважую, відчуваю плин часу, відхід людей. Навіть не відхід, а просто втрату. Щораз молодших. Якщо думати прагматично і життєво, то мені і моїм найближчим якось вдається втриматися на поверхні – тобто втримати заробітки і здоров’я. Я щораз менше вживаю поняття «розвиток», щораз більше – виживання.

Здається, така думка стає в Польщі все поширенішою.

Я зауважив, і це стосується також мого середовища, що у нас є все менше бажання покращання світу і щораз більше охоти зустрічі з іншою людиною. Просто робиш щось своє і при оказії зустрічаєшся з людьми. Чим менше планую, тим ліпше з цього виходить. Але я не сприймаю це як вдале правило. Якось так стається. Якось так все йде, що зустрічаєшся з тим, з ким треба, у відповідному місці і у відповідний час. Піддаєшся і пливеш з потоком випадків, з потоком днів.

У цьому році ми з моїм театром реалізували три спектаклі. Це дуже багато, як на наш театр. І всі дуже добрі. Чудесні. До того ми робили одну виставу за півтора року важкої, довгої студійної праці. Тепер ми поєднали «капіталістичні процедури» з нашим талантом. І прошу дуже!

Зрозуміло, що я трохи жартую. Нам треба було зробити три добрих спектаклі, щоби зберегти театр. Тож просто мусили. Не люблю я такого примусу, але іноді він мобілізує.

Мої батьки вже в похилому віці. Я з великою покорою спостерігаю за їхньою старістю. Беру в ній участь. Наприклад, впродовж цього року я навчився такого (а може, розвинув свої знання стосовно цього), що стара людина може бути постійно молодою і її організм може відновлюватися незбагненним чином, а її досвід іноді промовляє якоюсь особливою метамовою, виказуючи величезне знання. Але за єдиної умови – коли стара людина не є самотньою.

У жовтні загриміла така новина, що найголовніша польська газета – «Річпосполита» – у рамках дванадцятого конкурсу Нагороди імені Єжи Гейдройця номінує кількох незвичайних людей. Капітула цього конкурсу – це гроно найвизначніших польських інтелектуалів, які визнають заслуги осіб або організацій у справі співіснування країн Центрально-Східної Європи. Номінантами цієї нагороди було вісім заслужених осіб. Наприклад, колишній президент Польщі Алєксандр Кваснєвський, професор історії Єльського університету Тімоті Снайдер та інші.  Я дещо остовпів, побачивши у списку своє прізвище і назву товариства «Шалаш».

Впродовж одного місяця ми виросли в очах місцевої громадськості до рангу суспільних авторитетів. Досі ми традиційно були для більшості диваками, прохачами коштів, лінюхами, скандалістами, а іноді – жидами, українцями, польськими націоналістами, ультракатоликами або лібералами. Якось я ніколи не вмів пояснити людям, ким ми є. Я старався, але не вдавалося. Це добре, що часом це скаже хтось ззовні, так ніби зверху.

Вже три місяці, а то й більше, я їду до Франківська. І не можу доїхати. Постійно щось стає на перешкоді. Помалу це перетворюється на щось таке, як мрія про подорож до Тибету чи на Сейшели. Маю надію, що в новому році вдасться.

Маю надію, що у 2013 році нам вдасться здійснити винятковий план нашого Фестивалю у Морохові над Ославою на Лемківщині, під час якого відбудеться прем’єра мого спектаклю «Команчанська Республіка».

А ще ми з дружиною мріємо про абсолютно ліниву і довгу відпустку над теплим морем. Таку, щоб «ні рукою, ні ногою не ворушити». Тільки вино, море і ми.

Лиш спочатку, мабуть, мені потрібна якась психотерапія, бо цілком не вмію відпочивати.

 

Богуслав СЛУПЧИНСЬКИЙ,

режисер, драматург, керівник театру „CST” (Цєшин, Польща);