Трохи доморослої політології.

 

Головне гальмо всіх революційних перетворень в Україні – це “ризик втратити” – все або майже все.

Там, попереду – незнана і туманна реальність, де ти можеш опинитись у тюремній камері чи (ще гірше) в могилі (і не конче в труні) або зірвати банк. Шанси на успіх – не завжди навіть 50 на 50.

Крім страху смерті або втрати свободи, є страхи дрібніші. Страхи втрати впливу, грошей, майна. Будинок у Кончі-Заспі або Козині та призвичаєність до надмірного комфорту – головний бар’єр для представників нашого політичного класу змінити бодай щось у цій країні. Параноя сьогоднішньої опозиції прирікає її лише на одну роль – бек-вокалу в системі влади з правом на законодавчу клоунаду та медійний тролінґ. І наша тотальна дупа сьогодні – це багато в чому плата за їхній комфорт. Так, так, маєток Яценюка в Новий Петрівцях – не менша причина дупи, ніж Межигір’я Завгара. Вони – сусіди не лише в топонімічному вимірі. На жаль.

Проблема навіть не в тому, що вони втратять щось велике – завод, обленерго або птахоферму. Ні, йдеться, по суті, про речі міщанські, дрібноміщанські. Якщо хочете, це страх втратити майно, присутність у київському гламурі й на шоу Шустера. Тобто, страх смерті символічної не менший, аніж смерті реальної. Тому прийти до влади “малою кров’ю” – шляхом звичайних парламентських або президентських виборів – їхня заповітна мрія. Але ця мрія абсолютно не руйнує системи, що показало правління Ющенка або прем’єрство Тимошенко. Модернізація, системні реформи знову впираються в той самий страх втрати. Рейтингів, грошовитих покровителів чи народної любові. А в сьогоднішній ситуації вона вже стає нереальною, бо, подейкують, виборів не буде.

Штука в тому, що ті, що нині при владі, здається, геть втратили ці страхи. Вони пакують блага “в одно горло”, як каже мій друг-мікрохірург, і вважають, що таке накопичення автоматично наближає їх до безсмертя або однієї з його форм. Зупинившись на фекальній стадії, вони переконані, що навіть якщо й помруть, то зроблять це останніми і станцюють на могилах своїх ворогів. Це також параноя, бо всюди вороги, які тільки й мріють припинити їхнє споживання “в одно горло”.

Отак і живемо між цими двома параноями ми – невротики великої європейської країни. Поки суспільство не сформує пропозицію з людей, яким немає чого втрачати і які зметуть весь наявний політичний клас і ліквідують чиновничу вертикаль, посипавши те місце сіллю. Але чекання й викликання з історичної безвісті цих незримих борців – також велика наївність і утопія. Тому будемо сподіватися, як завжди, на якесь диво. На смерть тирана, вичерпання ресурсів газу, війну Росії з США чи окупацію Сибіру китайцями. Все, як завжди, одне слово.

 

Андрій БОНДАР