Анатолій Ульянов: «Люди воліють не помічати в собі раба і гопника. Сліпота і глухота свідомості – ось наші насущні проблеми…»


   
Кілька років тому у вітчизняному культурному просторі прописався новий персонаж. Звати його Анатолій Ульянов. Ось як він сам про себе пише в профілі власного Живого Журналу http://dadakinder.livejournal.com: Анатолій Ульянов – арт-критик, замглавред журналу культурного опору “ШО”, качиний філософ, ютуб-режисер, чудова людина, телевисипка, симулякр педерастії, українськая национальна ідея, технохлопчик, а також: главред філософського порно-видання про сучасну культуру «ПРОЗА»;  тематика журналу – сучасне мистецтво, соціальна критика, філософія, порнографія, боротьба і протестні енергії. Радикалізм, війна з будь-якими табу, провокативність матеріалів Ульянова одразу привернули до себе увагу Інтернет-спільноти. Аудиторія різко поділилась на два табори. Тих, хто став гарячим шанувальником такої подачі, й тих, хто агресивно не сприймає як публікації Ульянова, так і персонально самого автора.

Останнім часом відомість Ульянова вийшла за межі Інтернет-простору. Його нищівна критика нинішньої поп-продукції в програмі «Міністерство Прем’єр» на музичному каналі «М-1» призвела до різкого зростання рейтингу програми. Коли Національна Комісія з Моралі і Духовності заборонила видання книги Олеся Ульяненка, Ульянов одним із перших виступив на захист письменника.
Що ж, на те й щука в озері, аби карась не дрімав. Скандал, епатаж, провокація – основні інструменти арт-критика Анатолія Ульянова. Його різкі й часто безапеляційні вислови щодо сучасного стану української культури вже викликають істеричну реакцію деяких «творців» цієї культури. Двічі протягом березня цього року на Анатолія нападали: останній раз, 13 березня, інцидент закінчився побиттям. За словами самого критика, нападниками були учасники опереткової праворадикальної партії «Братство», які й раніше погрожували йому розправою.
Так культурний опір інтелектуала наштовхується на опір культурі. Що можна протиставити деградації і кулакам?

– Анатолію, що для тебе означає культурний опір і чому, на твою думку, це поняття таке актуальне й популярне останнім часом?
Культурний опір – одвічний принцип еволюції, процес внутрішнього протистояння суспільству, що тяжіє до одновимірності і подібності, до спільності через абсолютну схожість. Це не юнацька боротьба з суспільством у примітивно-романтичному ключі, але природне зіткнення усередині суспільства ідей, відчуттів і думок. Ми ж суперники певною мірою і змагаємося, стараємося, щоб переміг “наш світ”, а у результаті досягається баланс. Тому, наприклад, я рівною мірою проти крайнощів як лібералізму, так і традиціоналізму. І те, й інше уміє закінчуватися фашизмом. Хронічний же опір дає шанс суспільству, витканому з різноманітності.  

– Провокація в мистецтві – яка користь або загроза? Цинізм… де для тебе межа?
Враховуючи, що подолання меж – це те, що я вважаю адекватною концепцією еволюції суспільства, то, відповідно, мої межі рухомі. Я вважаю, що “темне і погане” повинно бути вимовлене й оглянуте, а потім пройдене. Якби художники всі раптом кинулися, наприклад, зневажати розп’яття, переконаний, через деякий час такий жест позбувся б своєї сили, перестав би турбувати маси, а отже – була б ліквідована необхідність здійснювати такі жести. Я хочу жити там, де блюзнірська картина вважається не епатажем, але пройденим етапом, і просто нікому нецікава. Якщо ж такі картини забороняти, боротися з ними – того, що вважається “блюзнірським”, буде значно більше. Такий закон культури і забороненого плоду. 

– Радикально різні враження про тебе як про арт-критика і медійну персону. Що би ти відповів тим, хто тебе не сприймає, і що – тим, хто сприймає тебе беззаперечно, адже обидва полюси є певним діагнозом?
Сам я не розглядаю які-небудь реакції на себе в контексті “згодні/незгодні”. Ті, хто кричать мені “молодець!”, бувають такими ж бездумними, як і ті, хто пише мені побажання смерті. Я шукаю не прихильників або супротивників, а просто автономних мислячих людей, які бачать і реагують на суть, на ключові послання за всіма цими “восковими карликами”. Я шукаю людей з розвиненою оптикою сприйняття. І хай мене читають тисячі, пишу я для одиниць. А те, що є не тільки ті, хто “за”, але і ті, хто “проти”, – чудово. 

– Багато з того, що ти декларуєш, сприймається, особливо тут, на Західній Україні, як українофобство. Прокоментуй, будь-ласка.
Звинувачення в українофобії – це рефлекс націоналістичних розумів, які вважають, що якщо ти живеш в Україні і критикуєш “собачою мовою” якийсь аспект тутешньої дійсності, то автоматично стаєш “ворогом нації” і працюєш на кремлівські спецслужби. Все це наслідок примітивізації розуму, а справжній патріот – не той, хто закриває очі на чорноту, але вважає справою честі кидатися на навколишні недуги. Категорія-фантазм “нація” не викликає в мене ані найменшого інтересу, а тому я не можу її ненавидіти. Я не вірю в нації, але вірю в людину. Для мене натхненна індивідуальність вище натхненної групи. Зрозуміло, ті, хто насамперед оспівують “сильне МИ”, ніколи не помиряться з прихильниками “сильного Я”. Це нормально. 

– Як, на твою думку, знищити шароварництво?
Щоб змінити щось в реальності, потрібно змінити щось в головах. Шароварництво процвітатиме до тих пір, поки колективна свідомість не піддасться просвітницьким реформам і не вилікується від романтики казкового хутора.  

– На перший погляд, ти справляєш враження досить цинічного, однак в ефірі програми «Міністерство Прем’єр» на презентації кліпу сумновідомої Аліни Гроссу ти впав у досить сильну емоцію, що називається «поплив». Все ж таки, що тебе по-справжньому зачіпає?
Я не боюся ні сильних емоцій, ні ось цього “поплив”. Я ж жива людина з м’яса і крові, повний природних суперечностей і пристрастей, а тому, на відміну від мертвяків, що говорять, в телеекрані мені не потрібно намагатися здаватися кращим, ніж я є. Мені цікаво жити, будучи собою і кажучи те, що думаю. Коли політик дає коментар, йому доводиться підбирати слова, щоб його електорат не побачив сволоту за маскою. Я ж відразу вирішив, що не почну прикидатися і будувати з себе святу вівцю. Це дає колосальну свободу. І ось тут ми приходимо до суті питання… Жахає, коли людина не живе, а зображає життя. Що стосується Аліни Гроссу, то мене обурила в цій ситуації подвійна мораль, коли, з одного боку, в цій країні забороняють письменників і журналістів, а з іншого – діти сідлають стриптизерів у намордниках. 

– Історія з твоїм побиттям – тенденція чи просто випадок?
Та пора вже забути, що побили мене, і зрозуміти, що на моєму місці міг бути хто завгодно – ви, ваші друзі, знайомі, колеги або родичі. Адже кожен деколи говорить щось, що не подобається іншим. І якщо ми дозволяємо існувати суспільству, яке зустрічає твої позиції не мізками, але кулаками, то ми нічим не відрізняємося від тих, хто реалізовував “можливість фюрера”. Симптоматичним вважаю не те, що хтось дав комусь в око, але всі ці крики, що виникли опісля: “Та взагалі його треба було убити”, “Обісцяти би його ще”, “А я б додала в пах” або “Дали в морду? Заткнися!”. Люди воліють не помічати в собі раба і гопника. Сліпота і глухота свідомості – ось наші насущні проблеми.
 
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

One thought on “Анатолій Ульянов: «Люди воліють не помічати в собі раба і гопника. Сліпота і глухота свідомості – ось наші насущні проблеми…»

  1. Анатолий Ульянов закончил позором. Теперь он — сексот СБУ, наследницы ЧК-КГБ. Получив пару раз по лицу от своих идеологичеких противников, Ульянов нажаловался в СБУ и получил охранника, с которым теперь не расстается. Понятно, чем он расплачивается. Так что осторожней теперь с Ульяновым — спровоцирует и отчетик в органы настрочит. Большего позора для человека искусства представить нельзя.

Comments are closed.