Я знала, приїхавши сюди, що легко не буде. Про це Вакарчук заспівав уже давно, тому сумнівів не було жодних. Я знала, що мене чекають усілякі випробування і перевірки на міцність. Тому надто не дивувалася, коли ті чи інші речі давалися «з боєм». 

В такі моменти не хочеться помічати, що навколо вже наче й весна настала, що живеш в дуже непоганому місті. Бо Нью-Йорк навіть дуже непогане місто. Тут можна податися в найцікавіші місця 24 години на добу, але ж ні, виснаженість і образа на цілий світ блокують твій мозок, туманять очі і тоді сильно хочеться подзвонити додому і пожалітися, як мені тут, бідолашній ведеться. І тут ти дзвониш і навіть не почавши свою гірку тираду, розумієш, що в кожного там, на Україні, в Франківську – своя «америка», свої випробування: здоров’я, робота, ремонти, бізнес, собака вкусила, з чоловіком роз’їхалися, серце болить, діти плачуть, ТВай у біді, виконком не працює, президент той самий…

І я собі думаю, ну що то таке має бути? Ну що за час такий, що всюди «не слава Богу»? А потім випадково натрапила на пост отця Бориса Гудзяка у Facebook про Страсний тиждень і… заспокоїлась. В житті кожної людини дуже важливо в потрібний момент спинитися і оглянутися довкола. Напевне, найкращий для цього момент, коли зовсім важко. І напевне саме тому всім нам важко якраз тепер. Я так думаю, що тиждень, який попереду – то Тиждень, який треба присвятити роздумам і оцінкам. Стати собі філософом і психологом для самого себе. Бо якби не ці складні моменти життя, які нам так допікають, ми б просто не спинилися в шаленому ритмі, крутилися, мов дзиґа, і не брали б собі складного до голови. А людина без іспиту совісті – не людина, кіборг. І тут таких багато, ой як багато! Дивишся на нього і розумієш – кіборг, все, нічим його вже не порятуєш.

Я завжди була оптимістом, до того ж – переконаним. І оптимізм мій сам себе підтверджував, у всіх ситуаціях. Але тепер – це значно більше, аніж просто оптимізм. Я вірю, я просто знаю, що після Великодня все буде інакше. Знайдуться шляхи для вирішення проблем, знайдуться люди, які допоможуть, знайдеться достатньо сил налагодити всі свої справи. Але лише після того, коли справді буде важко, коли відчуєш, що болить, відчуєш, де саме болить. Бо тут не варто забувати, що історія цього Свята – це історія спасіння, і всі ми тут задіяні, як не крути.

Багато є про що писати, коли живеш в багатомільйонному місті, яке ніколи не спить і постійно знаходиться в шаленому русі, де зібралися абсолютно всі без виключення раси і нації світу і живуть тут як одне-єдине ціле, де навіть Ботанічних садів на кілометр квадратний більше, аніж у всій Україні. Але про це все згодом. Зараз захотілося просто спинитися…

Ірина Малиновська, Нью-Йорк