Якщо говорити про зраду, то всі мають із нею досить тісний і не досить приємний зв’язок. Завжди є ті, хто зраджує, і ті, кого зраджують (зраджені). Тих, хто ніколи не зраджував або не був зрадженим, думаю, одиниці.

 

Спочатку про зрадників.

Ті, хто зраджує, мають свої підвиди: ті, які зраджують інших, ті, які зраджуючи інших, зраджують себе, ті, які зраджують самі себе, не зраджуючи інших.

Якщо визначати зраду за її наслідками, то обов’язковим і невід’ємним її наслідком є душевний біль зрадженого (чи зрадника) через те, що було зроблено іншим або не зроблено іншим, або не зроблено для себе. Тобто є ще ті, які зраджують інших своїми вчинками, і ті, що зраджують своєю бездіяльністю. Їх багато, переважна більшість. Група діяльних зрадників «елітарна», до неї входять усі ті, хто вважають себе богемою, бомондом, правда, часто на досить сумнівних підставах. Вони вважають себе успішними, бо цілеспрямовано досягають свого такого бажаного успіху із твердим і непорушним переконанням, що їх благородні цілі виправдовують будь-які засоби.  Група бездіяльних – такими себе не вважає, бо займає позицію «якось воно буде», «буде так, як має бути», тому у соціальному сенсі вони менш успішні. І діяльні, і бездіяльні зраджують тільки інших, бо не мають мук совісті з приводу своєї зради, тобто не усвідомлюють її як таку, бо зрада є внутрішньо їм притаманна.

Складніше є з тими, які, зраджуючи інших, зраджують самі себе. Це тип рефлексивних зрадників. Біль зраджених ними (через дії чи бездіяльність) приносить самим зрадникам певний душевний дискомфорт, порушує внутрішню рівновагу, яка, правда, все-таки згодом відновлюється або в спосіб звинувачення зрадженого, або самовиправданням,  висновком про те, що коли зрада не покарана, то зрадженого задовольняє такий стан речей (хоча неусвідомлене бажання покарання у рефлексивного зрадника може бути присутнім).

Ті, які зраджують самі себе, не зраджуючи інших, завдають страждань собі тим, що зробили або не зробили для себе, переступивши через свої переконання і принципи. Але і вони заспокоюються, мотивуючи свої дії чи бездіяльність особистісним саморозвитком.

Тепер про зраджених. У двох із трьох описаних випадків зраджені і є зрадниками. Різниця тільки у тому, що в одному випадку зрадили тебе, а в іншому – зраджено себе, тобто звинувачувати, окрім себе самого, нікого. Власне, звинуватити когось (чи себе) у зраді означає визнати себе зрадженим, визнати свій біль, зрозуміти його причину і потім якось із цим бути або не бути, тобто зробити вибір «бути чи не бути». Мотивацій при виборі на користь «бути», залишатися зрадженим і надалі завжди є більше, ніж причин звільнитися від зрадника. Правда, звільнення від зрадника в особі іншого і звільнення від зрадника у постаті власної персони нерівнозначні – у першому випадку рішення зрадженого буде мати вплив як на нього, так і на іншого – зрадника, в другому – тільки на себе самого. Але очевидним є те, що в обох випадках відбуватимуться певні зміни («измена», що в російській має корінь змін, закономірно тягне за собою зміни), причому зміни якісні, як у стосунках з іншими, так і в стосунках із самими собою. І власне такі зміни в умах зраджених є свідченням їхнього певного духовного поступу. Однак якщо вони й відбуваються, то є надто рідкісними і поодинокими, бо більшість шансів на зміни – змарновані.

Думаю, що по-справжньому вільні тільки ті, хто ніколи не зраджував і не був зрадженим собою чи іншими. Але їх, на жаль, одиниці. Одиниці живих і дрібка попелу. Бо мода на зраду – вічна.

 

Лілія Париляк,

кандидат філологічних наук