Солідарність у вірі

Під час сумнозвісних подій у селі Врадіївка на Миколаївщині мені пощастило бути відстороненим від потоку новин та сюжетів у Гошівському монастирі на Долинщині. Там ми шукали відповідь, чи можуть такі чесноти, як справедливість, гідність та прощення стати точками солідарності для українців і чому на практиці загальнолюдські цінності українців не об’єднують.

А саме в цей час Врадіївка стала прикладом – нехай навіть тимчасової – громадянської солідарності довкола вимоги справедливого покарання для злочинців. То був яскравий спалах ненависті до влади та політичної системи. Проте коли людей менше об’єднує повага до гідності людини, а більше ненависть, починаєш схилятися до думки, що Україна – це країна, яка ризикує не відбутися. 

Ненавидіти легше, але це дорога до пекла війни всіх проти всіх. Так часто в історії починались громадянські війни чи бунти, але не бажані мирні зміни політичної системи. Шлях ненависті – це шлях страждань. Бажання помсти як причини ненависті, на перший погляд, виглядає справедливим, порив до необдуманих радикальних дій звучить як революційний заклик, а сила для нищення переважає бажання творити… Але в результаті отримуємо щось дуже далеке від солідарності, справедливості та відповідальності, яких начебто так прагнули і сподівалися від інших.

Найбільша перешкода для творення солідарності заради змін стара, як світ. Це проблема віри в принципи. Віри в себе та в іншого. Віри в те, що Бог діє серед нас, тут і зараз. Віри в те, що добро перемагає зло не лише в голлівудських блокбастерах.

Дізнаючись про ініціативи, які покликані змінити правила гри, про об’єднання людей на основі довіри, український громадянин частіше не вірить у це, ніж вірить, хоча й надіється десь у глибині душі. Проте в цей момент доля нас випробовує. Випробовує, питаючи нас, чи залишилась у нас ще любов до істини. А давайте поміркуємо, чи можна було статистично виміряти можливість успіху перших поселенців Північної Америки, вояків УПА чи засновника Facebook? Ні, не можна. Бо істина не міряється соціологічними методами. Але ті, хто у малому колі починав звершення, вірили власним думкам, вірили, що те, що істинне для них, так само істинне і для всіх людей — ось де приховується провідник змін.

Історики дуже рідко пишуть про малі спільноти, які стають каталізаторами великих змін. Бо починаючи спільні дії, люди часто не усвідомлюють навіть, що вже пишуть історію для майбутніх поколінь. Ми переважно зосереджуємось на речах, які можна побачити, порахувати й прорахувати. Проте чи ведуть вони до істини та до тріумфу людської гідності, справедливості та солідарності – запитання завжди з риторичним відтінком. Навряд. Тому будьмо реалістами – вимагаймо неможливого. Віра, як відомо, животворить.

Тарас СЛУЧИК,

політолог, громадський діяч,

Гошів – Івано-Франківськ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!