Світ сліпий, і ми живемо у прагненні не відкривати очі, бо просто страшно… Страшно вийти на вулицю після… Страшно дивитись на обгортку придбаного товару, а ще страшніше зазирнути всередину… А як небезпечно спробувати зазирнути всередину когось із людей… Що, страшно? Страшно, коли побачиш там щось погане… Страшно, коли побачиш там біль… Такий рідний чужий біль… Але найстрашніше побачити там пустку… Там, де мало би бути серце, бо біологія так стверджує; там, де мала би бути душа, бо теж хтось колись так сказав…

Там, десь там, глибоко всередині, кожен із нас залишається людиною, бо кожного з нас народила мама, а не виплекав інкубатор; бо кожен із нас вперше глянув на цей світ і голосно крикнув: “Я прийшов!”, задекларувавши своє прагнення дивитись і бачити… А коли настав той момент, коли очі закрились? Коли вони перестали хотіти бачити довкілля? Коли вони закрили вхід до душі?

Повертаючись на рівень новонароджених кошенят, ми прагнемо опинитись в ситуації, коли хтось великий і сильний нас захистить. Іноді навіть Йому вже нецікаво слідкувати за істотами, які нищать одна одну і все навколо…

Володимир ПОЛОВСЬКИЙ