Нещодавно відвідала один спектакль, який, за задумом постановника, мав розважальний характер, про що свідчить і жанр вистави, і сам театр із прославленим комедійним амплуа. «Фішкою» запропонованого глядачеві перформенсу була ретельно продумана інтеракція – сцена привертала увагу подіями, що там відбувалися, ще до того, як глядач встигав розшукати своє крісло і зручно вмоститись. Тобто ще до початку самого дійства відбувались певні натяки на ефект максимальної присутності. Як з’ясувалось, не тільки у ролі глядача.

Події спектаклю розгорталися за сюжетом побутового детективу. Актори на сцені грали роль учасників певної кримінальної історії, яких викрито «по гарячих слідах» і звинувачено у злочині. Їх завдання – виправдовуватись перед глядачами, тоді як останнім визначено роль самих детективів, слідчих, які мають проводити розслідування за допомогою сценічного «слідчого експерименту» – стежити за точністю відтворюваної вдруге кожним з героїв-акторів послідовності побачених подій, що складали першу частину спектаклю.

Вже в цьому місці постановки стає досить нудно, бо починаєш розуміти, що тебе ошукують, що у залі, очевидно, поміж глядачами теж є «підсадні» актори, які втримують розвиток дії у належному руслі. Ті з глядацької аудиторії, в кого виникає бажання підіграти, або викрити акторів, скориставшись можливістю ставити будь-які запитання, залишаються не надто задоволеними, бо не прорахованих заздалегідь варіантів відповідей чи стратегій поведінки для акторів практично не існує.

Але не зважаючи на це, азарт у залі наростає. Мені вже не так цікаво спостерігати за тим, що відбувається на сцені, як за реакцією глядачів, що входять у роль  акторів, точніше активно входять у смак нав’язаної їм ролі, стають учасниками задуманого лицедійства, не замислюючись над самим задумом автора. Нібито все закономірно – прийшли ж бо розважитись.

Кульмінацією акторсько-глядацької інтеракції було визначення винного (одного з трьох  потенційних злочинців) голосуванням, підрахунок голосів у залі.  Несподіваною для захоплених грою глядачів розв’язкою – одкровення про активну співучасть у постановці: завтра, можливо,  буде інший злочинець, бо будуть інші глядачі. Виглядало так, що режисерський задум, який полягав у тому, що глядач стає не тільки співучасником, а й співавтором фіналу було цілком успішно реалізовано.

Така театральна історія, що, може, була для одних звичайним детективом, для других –кримінальною комедією, а третім могла б видатись розважальною сценічно-партерно-балконною інтеракцією, показова в сенсі вміння відчитувати авторський задум, якого більшість (за результатами голосування спектаклю) позбавлена.

І так часто  доводиться бачити, як довкола бездарно і бездумно грають нав’язані ролі, вибирають винних там, де їх немає, а там, де вони є, навіть і не думають шукати, бо так замислено передбачливим режисером, від намірів якого залежать долі тих, хто про ці наміри навіть не здогадується. Очевидним стає і те, що імпульсивна поведінка кожного у життєвих інтеракціях, які будять нашу чуттєву активність і притлумлюють смислову, позбавляє нас можливості бути авторами власних історій (інколи навіть власних вчинків) і робить ситуативними акторами або співучасниками інтермедій, придуманих не нами. Придуманих для нас, для ігор нашими (і з нашими) чуттєвими реакціями, за які, як завжди, потрібно платити. Людина, яка грається стає водночас людиною, якою граються. Але вона потрапляє в пастку суперечливої природи самого феномену гри – гри як вияву свободи, вільної дії – з одного боку – і як такої, що вимагає дотримання правил і порядку – з іншого. Відчуття цієї пастки підсилюється усвідомленням того, що людина, яка грається і якою граються (незалежно, чи  у театральній, чи в життєвій мізансцені), не є частиною гри як культурного феномену, гри, що є метафізичною необхідністю, а виступає тільки ситуативним об’єктом у продуманих  комерційних проектах.

Не знаю чого (мабуть, в контексті метафізичних ігор) згадалися тоді по виставі іудеї, що так само вибирали винного  близько двох тисячоліть назад. І вибрали, як було написано. Згідно з задумом Творця.

Лілія ПАРИЛЯК, мовознавець, кандидат філологічних наук