Долання міста

Впізнаю його кожного разу, навіть у інших невідомих містах, коли бачу щось схоже, коли хочу бачити щось подібне на нього. Здається, нічого не запам’ятовую, навіть думки такої не маю – запам’ятати його.  І коли звучить його ім’я – воно нічого мені не говорить, хоча ім’я його  – хрускіт, за ним розтягнута довга нота, яка завершується видихом – значить багато. І коли іду дорогами його, повз людей його, п’ю води його річок, полюю на звірів з його лісів – нічого про нього не пам’ятаю.

У моєму місті вічний ранок. Коли б не прокинулась – виходжу на вулицю і йду. Спостерігаю, як світло промацує обличчя вдови – білосніжні колони долонь, чорні щоки, чорні сліди сліз, озера очей, здивовані урвища брів,  розпечені губи – повільно, як лава, світло наповнює чашу її обличчя.

Біжу далі, стараюсь випередити світло на кілька століть назад, щоб подивитись, як воно зміїться бульварами, як сушить бруківку, аж вона тріскає, і тріскання те плутаю із ударами кінських копит. Так мені кілька секунд здаватиметься, що місто оживає, що скоро за ударом має бути іржання тварини, бо не буває стукоту копита без іржання, а разом вони не бувають без людського голосу – сонного ще, від нічної вологи заіржавілого, а за тим голосом – інші голоси, інші люди.

Але треба бігти далі – в Маріїнські сади. Там світло – куля. Ніж, що вирізає зсередини. Вогонь звільнений. Стрічка, зашита у полотно листя. Дзвінке віконне скло. Битий посуд, розсипаний у воді. Зброя, з якою ніхто не вміє поводитись. У гущавинах інколи – пам’ятники генералам, злі маски фонтанів, будинки вельмож – теперішніх (високі паркани, кам’яні фігури трударів із минулого сторіччя, скляна мішень стелі), давніх (світло проливається крізь стелю палацу, ніщо не зупиняє його – ні твердий дах, ні скло, наливає сусальне золото на стелі і те, що вже впало на підлогу, обливає фігурки хлопчиків і дзеркала, стікає у голі підвали, наповнювати простір треба швидше, бо стіни мають безліч щілин, стіни як соти, світло проливається в царський сад крізь дрібні чарунки, скоро їх стане більше, скоро світло розірве цей палац вщент).

Тікаю від світла вище, до єгипетського палацу Святого Володимира. Світло не проб’ється крізь піски, світло не вибереться нагору, не проб’ється, розслаблене після ветхої будівлі, через міцні стіни, через колони, високі і тверді як готові до рушання ноги тварин, але поріч ні стукоту, ні голосу, ні людей. Не заллє навіть форму, відкриту руїну Рамессеума, червону печаль гір і пустель.

Доки світло мухою б’ється об руїни Києва, іду вулицями. Скільки б не ходила, коли б тут не була – все вічний ранок. Отари будинків розтріпуються, старші лягають на бік і вмирають, менші тягнуть шиї, втягують їх як підзорні труби, з кожного рогу звисають сухі простирадла, вони дзвонять і музика зрима. Впівока заглядаю досередини – в кожному сплять люди, кричу – не добудитись, не розбудить навіть речитатив битого вікна, навіть вічне ранкове всеспалення. Стараюсь розбудити хоча б одного чи двох – все марно, вулиці завжди порожні.

Впізнаю таку порожнечу міста навіть на гамірних площах, де люди – будинки, в яких не добудитись світла. Забуваю хрустке ім’я його, людей його, води його, звірів його, вічний його ранок.

Навіть коли переповзаю своє місто як розкаяння – нічого про нього не пам’ятаю.

Олена Герасим’юк