Протягом останніх двадцяти років в Івано-Франківську не бракувало спроб інституціалізувати сучасне мистецтво. Можна пригадати «Імпрези», С-об’єкти, альманах «Кінець кінцем», галерею «Маргінеси», проект «Порто Франко»… У 1999 році вперше в Україні намагалися створити муніципальний центр сучасного мистецтва, і це ще до заснування Інституту проблем сучасного мистецтва при Академії мистецтв України чи до запуску симптоматично гламурної київської «Арсенале». Формально проіснувавши два-три роки і провівши декілька цікавих акцій (виставка Влодка Костирка, участь у всеукраїнському фестивалі «Культурні герої»), той центр зник з поля зору публіки. Та, схоже, зусилля франківських ентузіастів нарешті увінчалися успіхом.

 

Згідно з рішенням сесії міської ради від 26.02.2013 року, в місті створено «Івано-Франківський Центр сучасного мистецтва». Унікальність його, зокрема, ще й у тому, що наразі це перший в країні муніципальний ЦСМ. У Києві та Харкові є муніципальні галереї, у Львові – Палац мистецтв, але ЦСМ в Україні – це або приватні, або громадські ініціативи.

Минулого тижня Івано-Франківський ЦСМ нарешті відкрився. Першою стала виставка подарованих робіт «Презентація». З одного боку, це декларація про наміри і окреслення кола потенційних партнерів, з іншого – формування колекції слугуватиме основою для створення в майбутньому повноцінного музею сучасного мистецтва. Поки що це подаровані художниками роботи, але надалі Центр планує відродити традицію закупівель робіт для колекції якщо не за державні кошти, то за пожертви доброчинців. «Галицький кореспондент» запросив до розмови директора міського ЦСМ Анатолія Звіжинського. Художник і дизайнер Анатолій Звіжинський – послідовний апологет актуального мистецтва в  Івано-Франківську. Автор і куратор кількох основних програм сучасного мистецтва у місті за останніх 15 років («Імпреза», «Лагідний тероризм», «Культурні герої», «Порто Франко», «АртБастіон»). Учасник понад 50-ти акцій, виставок, гепенінгів, засновник та ідеолог галереї “Маргінеси” (Київ-Івано-Франківськ), співредактор альманаху з проблем сучасного мистецтва “Кінець кінцем”. Анатолій – автор понад 30-ти статей про сучасних художників (для «Art Line», «Україна», «AZ Art», «Кінець кінцем», «Галерея» та ін.).

– Відкриттю Центру сучасного мистецтва передувала багатолітня історія з початку 90-их, розкажи, як нарешті вдалося втілити задум?

Ігор Панчишин, один з ініціаторів і батьків міжнародної бієнале “Імпреза”, після закінчення проекту бієнале (остання імпреза в 1997р.) у 1999 році відмовився брати участь в конкурсі на заміщення посади директора ЦСМ Сороса в Києві (членом наглядової ради якого він був) і почав процес створення муніципального ЦСМ в Івано-Франківську. Він навіть «пробив» ставки і приміщення (колишній кінотеатр І.Франка), але проект проіснував лише два-три роки, і після приватизації приміщення кінотеатру Ігор покинув цей пост та почав створювати відділ збереження історичної спадщини.

ЦСМ за головування Панчишина провів декілька виставок і мистецьких акцій (Володимира Костирка зі Львова, молодих місцевих художників, Ярослава Яновського, першу виставку Романа Шаблєвського…), найгучнішою з яких була участь у всеукраїнському фестивалі “Культурний герой” 2002 року. Декілька проектів було відзначено членами журі фестивалю і показано в Києві. Взагалі, як не дивно, в місті була і є група художників, яка намагається інституціалізувати навколомистецьку діяльність, оскільки такі організації, як Спілка художників чи Художній музей, ні тоді, ні тепер не виконують покладених на них функцій зі сприяння розвитку та дослідженню мистецьких процесів. Ті художники ніколи не мали бажання і потреби вступати у Спілку чи робити виставки в музеї. У той же час ми займалися активною мистецькою діяльністю в місті чи поза ним: робили виставки, створювали незалежні мистецькі майданчики, видавали альманах про сучасне мистецтво – все те, що колись було названо “станіславським феноменом”. Хоча мистецька частина цього явища завжди слугувала бекграундом для місцевої літературної школи епохи розвинутого постмодернізму. Ідея ЦСМ найбільше підходила для створення пластичного організаційного осередку, що відповідав би за комунікаційні моменти. Це стало зрозумілим ще з часів “імрез”: неповороткість та лінивство працівників музею чи управління культури були симптоматичними залишками совка, старого способу управління, що мав би відійти разом із протухлою ідеологією. Натомість нічого всередині цих структур не змінилося. До речі, частково це поховало й місцеве бієнале.

– Мене приємно здивувала кількість людей на відкритті Центру. Гадаєш, Франківськ ще не зовсім загруз у багні провінційності?

Я думаю, що кількість зовсім не пов’язана зі справжнім інтересом, зацікавленням чи розумінням. Більшість прийшли, бо в місті просто стало нудно жити. Кількість цікавих, несподіваних і неординарних подій майже нульова, тому будь-що незвичне викликає зацікавлення. Зрештою, до Пінчук АртЦентру майже завжди треба відстояти в черзі, але це не означає, що Київ – передове за світоглядами чи інтелектом європейське місто. В ПАЦ можна більш-менш змістовно “відірватися”, безкоштовно відвідавши незвичний атракціон. Мене більше тішить, що тепер декілька днів після відкриття виставки на неї заходить 10-20 осіб на день, але це саме ті, що йдуть навмисне на виставку сучасного мистецтва. Бо “ліві” навіть не заходять. А в провінційності я не вбачаю жодного багна. Треба усвідомлювати, що вище голови не скочиш, і щось подібне на ПАЦ можливе тільки в столиці. А нам треба робити своє.

– Франківськ і сучасне мистецтво – ці поняття корелюють?

Місце не має значення. Важливими залишаються особистості. Як я вже казав, Франківськ – у п’ятірці чи шістці міст, які в тому чи іншому аспекті привертають до себе увагу, це стосується сучасного мистецтва також.

Кілька років тому молоді хлопці Роман Григорів, Ілля Разумейко та Ярослав Зень організували потужний і незвичний фестиваль”Порто Франко”, відкривши в місті декілька нових майданчиків для концертного музикування, нестандартного прочитання поезії чи демонстрації абстрактного малярства. Ростислав Котерлін вже декілька років поспіль виставляється з персоналками чи в колективних проектах у київській галереї “Я” у Павла Гудимова, а Ігор Перекліта – незмінний учасник виставок жлоб-арту, започаткованих Антіном Мухарським. vj-група “Cube” постійно гастролює, супроводжуючи різноманітні музичні акції, а зовсім молодий Євген Самборський невтомно і успішно набирає бали в мистецьких перегонах різноманітних конкурсів. Так, роботи перелічених художників нечасто можна бачити в Франківську, але це не їхня провина, а тих інституцій, які не запрошують їх до співпраці. Взагалі, сучасне мистецтво – річ елітарна, і не тому, що дорога й недоступна кишені пересічного обивателя, ні. Сучасне мистецтво інтелектуально складне і, незважаючи на свою подекуди поверхневу простоту, вимагає від глядача відповідної підготовленості. Тому чим менше місто, чим менше в ньому серйозних чи відповідних навчальних закладів, тим менше і глядачів, вже не кажучи про колекціонерів.

– Як ти бачиш розвиток Центру? Саме на тобі зараз досить відповідальна місія –  «розкрутити» перший муніципальний Центр сучасного мистецтва в Україні.

Перш за все, сподіваюсь на розуміння з боку жителів міста та усвідомлення унікальності події чиновниками міської ради. З іншого боку, можна розписувати програму дій на найближчі місяці, можна балакати про стратегію розвитку, але ситуація з культурою, точніше, з її фінансуванням бажає кращого. Наразі Центр, окрім непристосованого приміщення та зарплатні для двох працівників, нічого більше не має. Відсутнє елементарне комп’ютерне обладнання, не кажучи про фото-, відео-, проекційну техніку. Невелику суму грошей, виділених з депутатського фонду Володимира Чорноуса та Юрія Петрушка, найближчим часом використаємо на закупівлю найнеобхіднішого з оргтехніки, кумедно ж про сучасне мистецтво говорити з блокнотом і олівцем у руках. Наразі більшість часу йде на перемовини з потенційними благодійниками чи спонсорами. Вже досягнута домовленість про довготривалу співпрацю з “Місто НВ”, компаніями “Вітер”, “Реклама-Центр”, “Мулярова світлиця”, мистецькою фірмою “Форест Гамп”, за що їм подяка. Зрештою, це теж один із напрямків діяльності ЦСМ – віднайти і залучити у коло його шанувальників достатню кількість людей від бізнесу. Це і збільшує аудиторію зацікавлених, і дозволяє вирішити певні матеріальні проблеми. Розраховувати на фінансування від держави в наш час не зовсім коректно. Ще якусь частку коштів треба заробляти самим через надання платних послуг. Хочемо спробувати здавати в оренду артефакти місцевих художників. Купити інколи надто дорого, або нема впевненості, що з часом річ не перестане подобатися. Кожна людина в наш динамічний час росте, змінюється. Це стосується і наших смаків. А орендовану річ в будь-який час можна повернути або ж навпаки викупити, якщо з часом стане зрозуміло, що вона “твоя”.  А тимчасова відсутність ЦСМ в інших містах – скоріше за все, вада. Конкуренція провокувала б інновації, обмін досвідом і знахідками. З іншого боку, не потрібно йти вже протоптаними стежками, а мені як художнику важливо відкривати щось нове, своє, інакше. Щодо спекуляцій на тему першості ЦСМ у нашому місті, то колись і наша “Імпреза” була першою міжнародною бієнале не тільки в Україні, а й у тодішньому Союзі (перша імпреза – 1989 рік). А тепер мало хто про неї знає, а пам’ятають хіба лиш учасники, хоча, ще раз повторюю, вплив її на естетичне життя в місті найбільший з усіх подій за всю його історію.

                                                                                                            Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ