Заради кохання хоч на край світу. «Галицький кореспондент» розпочинає нову рубрику, де розповідатиме історії прикарпатських жінок, які одружилися з іноземцями і переїхали до них жити.

Першою героїнею стала рідна сестра актора Романа Луцького – Христина Амірза, яка заради коханого Марка зважилася на переїзд до Саудівської Аравії, де живе вже 10 років. Там вона знайшла не лише сімейне щастя і купу добрих кулінарних рецептів, але й улюблену справу, яку відшукала, рятуючись від нудьги в чотирьох стінах. Тож читайте – чому Христині заздрять саудівки, як їй вдалося здійснити революцію в місцевій моді та з чим жінка і досі не може змиритися.

Любов за кордоном

«Марк одразу привернув мою увагу, – всміхається Христина. – Це була навіть не симпатія, а цікавість. Він мав дуже арабську зовнішність: великі й чорні, як вуглинки, очі, чорна борода, чорні кучері… Подумала, він значно старший, хоча насправді ми однолітки. А яка в Марка була харизма – майже всі дівчата за ним упадали. Але не я. Саудівська Аравія здавалася такою недосяжною і геть чужою».

Дівчина з Боднарева після закінчення школи поїхала до Німеччини на курси з вивчення німецької мови, які тривали рік. Потім планувала вступити до одного з німецьких вишів. Саме там – за кордоном – вона і зустріла свого майбутнього чоловіка. Марк одразу взяв ініціативу у свої руки. З часом хлопець навіть познайомив прикарпатську подругу зі своїми батьками, коли ті приїхали у гості.

Додому дівчина повернулася вже закохана по вуха. Марк – теж. Вони щодня спілкувалися по телефону, обом надходили шалені рахунки за таку розкіш. Батьки і Марка, і Христини гнівалися, мовляв, досить уже цих романтичних забавок, час оговтатися і попрощатися назавжди – майбутнього в цієї пари і так немає. Однак закохані думали по-іншому.

Мама дівчини була дуже налякана, адже це арабська сім’я. Однак, як запевняє прикарпатка, уже згодом, коли почала жити в Саудівській Аравії, вона зрозуміла, що реально можна остерігатися лише якщо потрапляєш у мусульманську родину.

Христині ж пощастило, бо Марк із християнської сім’ї. Його батьківщина – не Саудівська Аравія. Батько – сирієць, мама – ліванка, жили в Сирії. Коли батькові запропонували роботу в Саудівській Аравії, переїхали туди.

Крига скресла

В Івано-Франківську Христина рік провчилася в ІФНТУНГ на спеціальності «Документознавство», однак на другий курс у виш не пішла. Відчула, що надто творча і це геть не її шлях. Спершу закінчила курси перукаря-стиліста. Потім опанувала ази дизайну в київському ВНЗ. Протягом усього часу Марк постійно був не лише на зв’язку, але і в серці Христини.

«Він підкорив мене потужною харизмою, – каже дівчина. – І впертістю. Він навіть більш упертий за мене. А Марк розповідав, що я вразила його своєю внутрішньою чистотою і ніжністю. До знайомства зі мною Марк знав про українок зовсім з іншого боку. Багато українських жінок працюють у нічних клубах Лівану».

Коли рідні араба завітали до новоспечених родичів на Прикарпаття, були приємно вражені. Тим паче гостювання припало якраз на Різдвяні свята. Колядки, святкові наїдки, національний одяг, батько Христини грав на баяні – іноземні гості в житті такого не бачили. Сестра Марка взяла собі на згадку українську хустку і вишиванку. Сказала тоді: «Напевно, світ дійде до того, що виживатимуть тільки ті народи, які ближчі до землі, до природи, до своїх вікових звичаїв… Такі, як ваші українці…»

Марк ретельно готувався до зустрічі з батьками коханої. Привіз цікаві презенти. Татові вручив красиву коралову вервичку – на такій моляться чоловіки в Саудівській Аравії. Мамі подарував парфуми, а бабусі – багато арабських солодощів. Аж тоді крига скресла – Марк підкорив українських родичів своєю відповідальністю і, знову ж таки, харизмою.

Як у казці?

Христина завжди уявляла собі Саудівську Аравію, як із казки про Шахерезаду, з шейхами, красивими виноградниками… Та коли приїхала, була шокована – наче прокинулася з гарного сну. Будинки оточені височезними кам’яними мурами, звідки видно лише небо. На подвір’ї малесенький сад. Вікна закриті різьбленими ставнями. Темніє дуже швидко. Щовечора лунають співи з мечетей, починається молитва. Пекельна спека майже цілий рік. Улітку температура повітря сягає позначки +58. Удень сонце настільки палюче, що надворі неможливо перебувати. В цей час доби повсюди сієста – ніхто не працює, всі ховаються по домівках. Жінки прокидаються, як правило, десь о другій годині дня. Але і засинають пізно. У Саудівській Аравії більше нічний спосіб життя, бо вночі прохолодніше.

Іноземців тут не визнають. Так, батьки Марка прожили в цій країні 30 років, але й досі орендують житло. Однак не тому, що не могли його придбати, а тому, що іноземці не мають такого права. Купити житло закон дозволяє тільки мусульманину. Християнські церкви – лише підпільні, а роль священика виконує звичайна людина, бо ксьондзам сюди зась.

Христина з сім’єю живуть у містечку неподалік столиці, в спеціальному поселенні для іноземців. При в’їзді і виїзді сумки постійно перевіряють на контрольно-пропускному пункті. На вулицях фотографуватися не можна нікому.

Христина каже, що в Саудівській Аравії найбільше її відштовхують кардинальні відмінності в менталітеті й культурі, а особливо насторожує надмірна закритість країни і дискримінація жінок.

Жінка не має прав

У цій країні жінка не має прав. «Хоча жінки тут доглянуті, не виглядають втомленими, – каже українка. – Це, мабуть, чи не єдина їхня перевага».

У державних школах дівчата і хлопці навчаються окремо. Діти Христини і Марка відвідують французьку школу, де й система звична, європейська – класи формуються змішані.

Щоб отримати вищу освіту, жінка повинна пред’явити дозвіл свого чоловіка, а якщо вона не одружена, то має бути дозвіл від батька. Більшість чоловіків не дозволяють своїм дружинам вчитися – бо ж потім вона піде працювати, відповідно, це потягне за собою спілкування з іншими чоловіками. Словом, чоловікам невигідно, аби жінки були освічені, адже тоді вони відволікаються від своєї основної ролі – сидіти вдома і народжувати дітей, їздити за покупками, готувати їжу.

Головна розвага – зустріч із родичами вдома або в кафе. До речі, кафе теж поділені: лише для чоловіків або лише для сімей. У домівках те саме – є дерев’яні перегородки, і коли приходять гості, то по один бік збираються чоловіки, а по інший – жінки. Святкування весілля відбувається два дні. Спершу для чоловіків, а потім для жінок.

На весільну вечірку, де зазвичай збираються біля півтисячі запрошених, саудівки приходять одягнені дуже барвисто – одна краща від іншої. Кожна арабська жінка повинна володіти мистецтвом танцю живота, що вони й демонструють під час різних святкувань, намагаючись перевершити одна одну. Саме таким чином, розглядаючи молодих дівчат під час танцю, старші жінки обирають наречених для своїх синів, внуків, племінників…

Корінних саудівок видають заміж батьки, те саме і з хлопцями. Нерідко ще змалку батьки обирають для них другу половинку, часто такі домовленості укладаються через потребу в грошах. Попри це, багато одружених і жінок, і чоловіків потім по-справжньому закохуються в інших, ховаючись, зустрічаються, хоча й ризикують усім.

Чоловік Христини не схвалює цих порядків. Таких, як він, лише крихітний відсоток, зазвичай це вихідці з багатших сімей, котрі навчалися чи навчаються за кордоном, а повертаючись додому, можуть на власний розсуд обрати собі кохану людину.

Христина водить автівку лише в межах свого поселення, далі – жінкам заборонено. Щоб кудись дістатися, потрібен приватний водій або ж таксі. Хоча в таксі іноземкам трохи небезпечно їздити. Одного разу прикарпатка у справах полетіла в столицю Ер-Ріяд, де її мав зустріти водій однієї організації. Коли жінка вийшла з аеропорту і, побачивши його, почала сідати в машину, підійшов поліціонер і не дозволив – оскільки водій не був таксистом. Адже жінкам і чоловікам не можна перебувати разом, якщо вони не поєднані між собою шлюбними чи родинними зв’язками.

Жінки, як мусульманки, так і християнки, виходячи в громадські місця, поверх сукні мусять обов’язково одягнути абаю – традиційна арабська сукня з рукавами, чимось схожа на довгий халат. Якщо знехтувати цим правилом, можна загриміти у в’язницю. А раніше, коли ще існувала релігійна поліція, за таке могли навіть і побити або ж така жінка могла зникнути безвісти.

Голова мусульманок має бути покрита. Христина як християнка ніколи цього не робила. Іноді її зупиняла поліція: «Покрийте, будь ласка, свою голову». Однак дівчина завжди відповідала одне й те ж: «Я поважаю ваші закони, ви ж бачите – я одягнула абаю. Але шарф на голову… Можливо, наступного разу. Бо сьогодні я справді забула його вдома».

Прикарпатка також пам’ятає випадок, який дуже вразив її ще на початку проживання на чужині. У клініці якась дівчинка загубилася і шукала свою маму. Знайшла лише завдяки знайомому взуттю, бо все решта було закрите.

До речі, у жінок абаї чорного кольору, а в чоловіків білі. З часом чорний колір декотрі жінки (зазвичай іноземки) відважилися оздобити якимсь невеличким яскравим орнаментом. Але справжню революцію в місцевій моді здійснила Христина.

 

Lukva

Дизайном одягу вона почала займатися, щоб не зійти з розуму: «Треба було собі придумати якесь заняття, бо сидіти в чотирьох стінах, як овоч, не могла». Тим паче чоловік цілими днями на роботі, працює менеджером у великій міжнародній компанії.

Христина спершу для себе почала експериментувати з дизайном абаї. Трішки фантазії, творчої відваги та українського колориту – і вже незабаром дівчину засипали замовлення від знайомих саудівок: «Поший таку саму абаю!»

Свій бренд вона назвала Lukva – так називається річка, яка протікає через рідне село Боднарів. Про Христину навіть написали статтю в місцевій газеті – в рубриці про активних іноземок. Сама прикарпатка дуже задоволена, каже, що нарешті знайшла своє покликання. «Для цього таки варто було оселитися аж у Саудівській Аравії», – сміється вона.

До речі, чимало саудівок заздрять Христині – вона розвиває свою улюблену справу і чоловік їй не забороняє це робити й навіть підтримує. Для багатьох місцевих жінок це недосяжна мрія. «Вони хоч і заздрять, але нічого не роблять задля змін у своєму житті, хоча реально могли би, – каже прикарпатка. – Їм просто так зручніше і комфортніше, вони так звикли».

 

У море – в сукні

У Саудівській Аравії культ родини. Чоловіки дуже прив’язані до своїх дітей (щонайменше їх четверо), все роблять для сім’ї. «А ще я помітила, що всі тутешні чоловіки дуже гарно пахнуть», – усміхається Христина.

На вихідних прикарпатсько-арабська сім’я їде на море, оскільки вони живуть біля узбережжя. Аби поплавати в купальнику, треба мати абонемент на одному із приватних пляжів, де зазвичай відпочивають європейці. Якщо це арабський клуб, то там місцеві жінки заходять у воду в сукнях, а приїжджі мусульманки (наприклад, з Єгипту) – в спеціальних костюмах.

Кінотеатри ще донедавна були заборонені. З дня на день мають нарешті відкрити перший.

Є приватні закриті вечірки. Там можна навіть купити алкоголь, хоч це і обійдеться вдвічі дорожче. Скажімо, пляшка горілки коштуватиме більше 400 доларів США. Однак вибору нема – будь-який алкоголь у країні заборонений.

Деруни по-арабськи

Саудівську Аравію Христина любить за смачну і якісну їжу. Тут ніде не намагаються продати щось несвіже, це вважається гріхом, а тому карається. Раніше за це могли ув’язнити аж на 10 років. Взагалі, за дрібні злочини на головній площі проводили привселюдне покарання у вигляді побиття буком. За крадіжку відрубували руки. За наркотики чи щось гірше – летіли голови. Зараз такі покарання ще практикують, але не так часто.

Традиційна кухня в Саудівській Аравії складається з овочів та фруктів, багато гострих страв, різні спеції. Одна з улюблених страв прикарпатки – виноградні голубці з начинкою з рису і овечого м’яса. Ще одна арабська кулінарна цікавинка – сире м’ясо з гострими спеціями. Основне, щоб м’ясо було дуже свіжим. До речі, в Саудівській Аравії купівля м’яса – це ціла традиція. Кожна сім’я має м’ясника, в якого роками регулярно купує м’ясо.

Христина, у свою чергу, навчила свекруху готувати деруни, щоправда, та трохи підкорегувала українську страву на арабський манер – додала кабачків та інших овочів, і не смажила, а запікала в духовці. «Так і справді виходить значно смачніше», – підтверджує прикарпатка.

Майже рай на землі

Христина вивчила арабську за півроку. Троє її синів – Карло, Віктор і Михайло – з мамою спілкуються українською, з татом – арабською, а з друзями – англійською.

«Багато людей у моїй присутності думають, що я не розумію арабської, – каже вона. – Однак це мені дуже допомагає – спочатку вислухаю, а потім уже відповідаю, почувши про себе. Ось, наприклад, у мене була ділова зустріч з людьми, серед яких було кілька чоловіків. Ми спілкувалися англійською. Але під час розмови ці чоловіки дозволяли собі перемовлятися між собою арабською. Говорили і про моє волосся, і про сукню, і про очі, і про сам контракт… А я ж усе розуміла».

Незабаром сім’я планує назавжди покинути Саудівську Аравію. Подальший вибір гніздечка постав між Канадою (Марк має канадське громадянство) і… Україною. Чоловік схиляється до другого варіанту, а Христина й поготів. Марк любить Україну. Називає її батьківщиною своєю і своїх дітей. Двічі на рік вони приїжджають сюди: на Різдво і влітку. Особливо арабу подобається життя в українському селі. У дідуся Христини є своя маленька столярня, де Марк може годинами борсатися з деревом, виготовляти луки для хлопчаків… Навколо зелень, річка, ліс, корови пасуться – для нього це майже рай на землі.

Наталя МОСТОВА