Дитина з далекого надвірнянського села має одну з найважчих форм ДЦП. Батьки кілька разів на рік везуть хлопчика на реабілітацію – і це рятує. За тиждень Василько знову повинен бути у Києві на лікуванні, але спочатку треба оплатити рахунок. Інакше дитина залишиться вдома, а для Василька це крах – він терпітиме сильні муки.

Їхня хата на самісінькому пагорбі – звідтіля відкривається чудесний краєвид на ліси. На подвір’ї – гойдалка. Влітку Василько майже весь час сидить на тій гойдалці, підпершись на подушку, і дивиться на гори. А за парканом немала господарка: качки, кури, гуси, свинка і теля. Василько те все дуже любить, постійно просить віднести його до стайні, аби подивитися, як там його худібка.

Хлопчик дуже тішиться появі журналістки і навіть вгадав її ім’я – він обожнює, коли приходять гості, особливо до нього. Лиш тоді його починає трохи судомити – через емоції.

Дитина хоч і хвора, але має чудову пам’ять, все розуміє і навіть уміє читати, сам говорить, але треба звикнути, аби могти його розуміти. Василько соромиться, ховає голову за мамину руку.

Зрештою таки починає розповідати про себе, мама трохи допомагає. Хлопчина каже, що йому 14 років, хизується, як вміє лічити до десяти, хоча може і сотні рахувати, говорить, що він би хотів стати програмістом, а ще дуже хоче в Київ, аби там полікуватися і почати ходити.

Василь любить їздити на реабілітації до столичної клініки. Щоразу просить одне і те ж: «Мамочко, будь ласка, давай не будемо їхати додому». Ще б пак – там вся увага і турбота лише для Василька.

Таке не лікується

Ольга Семенюк пізно народила Василька – у 42 роки. Хлопчина був четвертою дитиною в сім’ї. «Найстаршій доньці зараз 37, вже маємо семеро внуків», – усміхається жінка.

На УЗД лиш сказали: «Голівка…  Голівка…» Ольга перепитала, але лікарка знітилася: «Мамочко, не будемо вас лякати. Все буде добре». Та жінка вже собі місця не знаходила аж до самих пологів. Народжувала важко, дитина була двічі обвита пуповиною, не видала ні звуку. Немовля одразу понесли «під кисень».

Найгірше почалося на п’ятому місяці. Хлопчику зробили щеплення і того ж дня потрапили до лікарні. Василька почало судомити, підскочила температура тіла. Медики напхали дитину антибіотиками і відпустили додому. Десь на восьмому місяці Ольга забила на сполох – синочок навіть іграшку не міг взяти в руки. Дитячий невролог одразу сказав, що це одна з найважчих форм ДЦП і таке не лікується.

«Перші три дні я навіть води не випила – тільки плакала, – згадує Ольга. – Чоловік тоді працював у Сибіру, по телефону заспокоював, як міг. Лікарі казали, аби до малого багато говорити, навіть якщо він начебто геть нічого не розуміє. І ми говорили, як до здорової дитини. І одного дня Василько таки почав вимовляти слова».

Відтоді хлопчина вдома майже не сидить – весь час по реабілітаціях. Батьки жодного разу навіть не подумали, аби опустити руки. Після кожного курсу результат тримається десь три тижні, а тоді знову тіло починає викручувати. Якщо не полікувати бодай раз на два місяці, то хлопця потім можна і не відтелепати – так скручує руки-ноги, що навіть перевдягнути неможливо.

«Та з кожним разом є хоч маленьке, але покращення, – говорить мама. – Мова поліпшилася, може сам перевернутися. А в одній клініці лікарі нам сказали, аби в жодному разу не полишати лікування, бо у Василька дуже світлі очі, отже є надія».

16 листопада в Києві має розпочатися черговий курс реабілітації для Василька, але сім’я ще не зібрала гроші. Батько вже давно не їздить по заробітках, мають у селі продуктову крамничку – того ледве вистачає, аби вижити і дитину полікувати. Але в останні роки грошей катастрофічно не стає. Сім’я вже і на телебачення зверталася, і у благодійні фонди. На момент написання статті сім’ї не вистачало ще 17 тисяч гривень.

«Спочатку було ніяково просити, – говорить мама. – Але коли ти розумієш, що від того залежить життя твоєї дитини, про сором забуваєш. Ще дуже неприємно, коли декотрі люди в селі плещуть язиками, мовляв, у них же є магазин та ще й гроші жебрають. Не дай Боже комусь таку біду пережити».

Все буде добре

«Нам Бог дає сили. Так, Васильку? – крізь сльози усміхається Ольга. – До речі, він двічі перечитав Святе Письмо, вміє молитися на вервиці. Коли я помилюся під час молитви, то завжди виправляє мене».

Якось мама зайшла до Василька в кімнату, а він попросив її вийти, бо хоче на самоті поговорити з Ісусиком. Дивився на образ навпроти ліжка і щось собі мугикав, а потім сказав усім, що не може нічого розповісти, бо то була тайна його молитви. А одного разу після похорону сусіда Василько випалив, що теж хоче вмерти. «Синочку, так не можна казати, бо Боженька покарає», – заплакала мама. «А хіба мене можна ще більше покарати?» Ольга тоді трохи насварила Василька, і хлопчик тепер лиш каже, що дуже хоче жити.

Коли надворі прохолодно, Василько любить дивитися з татом телевізор. Найбільше йому до душі була політика, але віднедавна зневірився і одразу просить перемикати політичні новини.

Не любить бути сам. Якось прийшли сусіди, і батьки посідали з ними на кухні, а хлопчика лишили в кімнаті. Як він потім плакав і ображався!

Жінка каже, що з усіх чотирьох дітей саме у Василька найлагідніший характер. «Пам’ятаю, як ми поїхали на лікування, а чоловік лишився вдома сам, – розповідає Ольга. – Увечері зідзвонилися, а Василько каже: «Таточку, ти не голодний?» В слухавці запала тиша, бо чоловік просто розплакався від такої ніжності і турботи».

«Ми багато вже наплакалися, але толку з тих сліз. Та й Вася дуже не любить, коли я плачу – стає нервовий, – каже мама. – Одразу питає: «Мамочко, що таке? Не плачте, все буде добре». Найважче було після того, як дізналися діагноз. А потім не було часу горювати – змирилися і почали боротися.

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочі допомогти можуть переказати гроші на картку ПриватБанку 5169330522151635 (Кушніренко Валерія, волонтерка, яка опікується сім’єю). Обов’язково в призначенні платежу вказувати “Для Василя”.

Рахунок IBAN UA313366770000026005052549009

EGRPOU – 42732425

Найменування отримувача – благодійна організація «Час добра та милосердя».