Я хочу розповісти тобі про дім, в якому живу. Тут світло і затишно, в ньому багато хороших людей, вони приходять і йдуть, тому з’являється враження, ніби цей хостел – модель життя. Сьогодні почався дощ. Туман одягнув мене у біле пальто, і за ним стало неможливо розібрати, якого кольору вулиця і скільки нею проходить людей. Я бігла в кав’ярню, бо змокла, і моя кров конче потребувала найміцнішої в світі кави, а мозок – бодай якогось прояснення. Я бігла, щоб всістись у м’яке крісло і писати тобі листи. Докладніше >>

Ми йшли вздовж вулиці Мазепи, рахували тріщини на старих будинках, в яких так хотілось лишитись. Ці тріщини утворили чудернацькі орнаменти, схожі на ті, які ми малюємо в своїх зошитках. Ми говорили про те, як добре було би реставрувати спогади, як дбайливі господарі відреставровують первісну красу цих триповерхівок. Як добре було би відреставрувати й самих нас, відшкрябати, як стару шпаклівку, невдалі моменти з пам’яті, залишивши світло першого зустрічного потягу і кольори светрів людей, з якими доводилось обніматись. Докладніше >>

Сьогодні поштарка принесла мені лист, передала прямо в руки, дивилась у вічі, шукаючи в них якихось відповідей, і намагалась розпізнати на моїх губах незірване пророцтво. Адже ми живемо в той час, коли слова позбавлені суті, а папір, здається, надає їм особливої вартості. Докладніше >>

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки… Наталка Білоцерківець   Докладніше >>