«Мить сьогодні – це чутливість мистецтва серед мороку війни відчувати час і утверджувати образи світла і гармонії. Моя кольорова гама – це вияв внутрішнього стану душі, як спогад про загублений рай», - так Михайло Дейнега означив те, що він творить зараз. І саме це ми можемо побачити на персональній виставці «Час творчості» у Виставковій залі Національної спілки художників України, де представлені роботи 2024 – 2026 років.

Тих, хто ще не бачив картини цього художника, хочу попередити: «Обережно! Буде яскраво!» Роботи справляють сильне емоційне враження навіть не з першого погляду, а з пів погляду. Насичений червоний, зелений, синій, жовтий. Сміливі і відчайдушні. Мабуть, так і треба нагадувати про загублений рай, що у час війни має не лише біблійні сенси, адже дуже часто часи до повномасштабного вторгнення ми називаємо добрими, щасливими, райськими, шукаємо світло назовні, забуваючи, що воно всередині нас.

Михайло Дейнега нам про це нагадує кольорами та сюжетами. Квіти, дерева, сонце, шпилі храмів, ангели та люди, ритми землі і неба, динаміка у статиці. Емоційний, яскравий, життєствердний живопис. А ще світлий. Особисто я якось звикла більше до тихого світла, але і таке, голосне, дзвінке, немов прокидання після сну, мені теж імпонує, як і гармонійний хаос, вибух-слово, з якого колись починався світ, і радість, що він почався. Про що митець би не сказав нам, усе світло. Чи завжди радість? То вже залежить від сприйняття і настрою того, хто дивиться. Ну а спогад про загублений рай – це і про смуток, і про біль також.

Для мене роботи Михайла Дейнеги – це про можливість дарувати добро і тепло навіть тоді, коли тобі самому гірко і тривожно, це як усмішка-підтримка тому, хто цього потребує ще більше за тебе, це як обійми без отого порожнього та фальшивого «тримайся!». Усе, щоб він не сказав, про любов і про віру, тому так заворожує портрет дівчинки з чистим і дорослим поглядом, якій так комфортно у всесвіті, де колір дзвенить, розтікається, лине вище за те, що можеш осягнути; тому так затягує покора людей та янголів; тому так хочеться доторкнутися до його квітів і погладити півників. Дивишся і вчишся по-новому бути в темних часах, розуміючи, що триматися можна за ось такий світ, у нього навіть можна попросити притулку та захисту, що і робиш.    

Розповідати про нас, про те, як нам у часі війни, можна так, як Михайло Дейнега, адже є те, що не знищить ворог: пам’ять про те, якими ми були, знання про те, якими ми будемо після війни, віра у незнищенність, бажання жити, створювати красу, бути частиною неї.

В одному з інтерв’ю художник на питання про колір нашої перемоги сказав наступне: «Кажуть, що Бог на знак свого примирення з людьми підняв для них веселку. Так ось для мене перемога – це кольори веселки, котрі будуть над Україною, над нами, над усім»

Ви не знайдете жодної назви роботи, жодного імені картини. Спочатку це трохи дратує, бо то вже не про те, що хотів сказати митець, а про те, що можеш сказати ти, та й почуваєшся якось безпорадно спочатку, бо ж не знаєш, звідки і куди рушати. Чи не забагато свободи для глядача? Автор пояснює це так: «Я хотів би, щоб глядач сам пережив ці роботи так, як переживає їх митець у момент творення. Тоді стане зрозуміло, що таке мистецтво і що таке творити». І дає нам простір вибору, іншу перспективу споглядання: не чіпляючись за назву, шукати сенс у момент зустрічі, «коли твір несе в собі вібрації внутрішнього стану, роздуми автора!»

За кілька хвилин звикаєш, починаєш усе впевненіше ходити між роботами, щось для себе називаючи, а щось лишаєш без назви. А потім ловиш себе на думці, що ти запам’ятовуєш картини, емоції і те, як ти для себе означуєш побачене. Направду, гарний досвід запам’ятовування і співтворчості. Тому тут не буде мого «перед чим стояла найдовше», щоб не створювати штучних рамок та означень кращого чи найкращого. Загалом довго стояла, бо зі світу, створеного кольорами Михайла Дейнеги, не хочеться нікуди йти.

Ольга Деркачова