«НЕзбагненний простір». Саме його до Івано-Франківська привезла художниця Галина Новоженець. Чи можна простір вмістити у кілька полотен? Чи можна його збагнути? І чи варто взагалі намагатися збагнути? Чи варто намагатися побачити те, що хотіла сказати художниця? Чи краще переформулювати питання: що хочеш сказати ти, коли дивишся на ці роботи? І чи хочеться говорити тобі взагалі? Бо ж ці полотна абстракті, а слова конкретні.

            Мабуть, проблема у тому, що нас, звичайних глядачів, мистецтвознавці часто лякають абстрактним мистецтвом: воно не для всіх; не можна ось так прийти до виставкової зали, подивитися і зрозуміти; ти мусиш мати відповідний рівень освіти, буди посвяченим, бо ж ти не образи споглядатимеш, а філософські сенси. Не сперечатимусь, бо я якось так і намагаюся завжди робити: зайти з вулиці до виставкової зали, подивитися, зрозуміти, відчути або й не відчути. Бо коли дивишся на мистецький твір, усе добре: і коли розумієш, і коли не розумієш, і коли відчуваєш, і коли нічого не відчуваєш, і коли хочеться ходити від полотна до полотна, і коли хочеться піти геть. Але не забуваймо, якщо вже йдеться про абстрактне мистецтво, то всі ми родом із нього. Отих перших малюнків, де за лініями, хвильками, колами, квадратиками ховалися наші дитячі враження про світ, про місце себе, своїх іграшок у просторі, коли ми, діти, могли за кількома крапочками заховати історію, яку потім захопливо розповідали дивним дорослим, які не могли нічого збагнути, а це ж усе було так просто й елементарно. А потім дитяча уява потрапляє в тенета конкретики, правил і реального життя.

            Ні, я зараз не про те, що абстрактне мистецтво це несерйозно, що діти краще малюють і т.д. Я про комунікацію і взаємодію зі світом. А ще про те, як це круто показати у кількох лініях чи фігурах, об’єднаних певними кольорами, цілий світ. І направду, як це вражає, коли дорослі зберігають таку здатність або повертаються до неї, витворюючи свій унікальний стиль.

            Саме про це для мене виставка робіт Галини Новоженець, яку я би назвала діалогом форми і кольору, за якими настрій, стан, своя особлива внутрішня драматургія із грою контрастів. Червоний, як-от у роботах «Вечоріє», «Урбаністичне», «Позачасовість» чи «Сакральний простір», він різний, по-різному читається, експресивний, імпульсивний, місцями нестримний, здається, що вихлюпнувся би, але чітка геометрія зобов’язує. І раптом великі площини світлого, золото, що розливається тишею. Тінь від світла, світло від тіні, що створюють ефект (ілюзію?) прочинених дверей. Таке дивовижне «ласкаво просимо» у тому ж таки «Сакральному просторі» чи «Смугах світла». Лабіринти, двері, вікна, що ведуть чи то до іншого простору, чи ще до іншого потаємного входу, чи до незримого світу за вікном. Мені роботи Галини Новоженець саме про це, але я, звісно, можу помилятися. А ще вони мені про те, що світло є таким особливим конструктивним началом, коли воно не просто освітлює, підсвічує, а прояснює і будує. Чорна геометрія на цьому тлі змінює ритм або створює візуальні паузи, змушує замислитися про те, чи матерія для простору, чи простір для матерії. У Галини Новоженець він таки стає окремою сутністю, світ без хаосу і метушні. Сама авторка про нього каже:

Простір незбагненний…

Ірраціональний, трансцендентний, таємничий, позачасовий, той, що народжується в глибинах нашого сакрального минулого…

У золоченому тлі ікон, геометричних орнаментах, кодах і знаках…

Незбагненність, містерія Світу, Таємниця…

Тут людське і космічне свідчать про невідомість…

Фронтальні і намацальні площини та неозорі простори, наділені потаємними смислами і вібраціями…

Долаємо простори. Щораз доторкаємося до смуги Світла…

Світла, що творить простір первісний, осяяний, далекий, святий…

Смуги Світла та смуги пітьми…

У двох просторах живемо, у двох світах - теперішньому і майбутньому, дійсному і омріяному, темному і світлому, видимому і невидимому…

Терпеливо вибудовуємо горизонталі і вертикалі - Світ упорядкований і без хаосу…

Тужимо за ним…

            В одному з інтерв’ю вона згадала про те, що переосмислює давні канони через геометричні форми, тяжіючи до візантійського мистецтва з його домінантами: червоне, охра, золоте. Коли ти це знаєш, то ще інакше дивишся на її роботи, розуміючи, що тобі показують таку особливу таємницю, діляться таким особливим знанням, і ти не можеш цього не прийняти, хай і не все розумієш поки що.

            Ну і перед чим стояла найдовше. Перед диптихом «Урбаністичне», думаючи про те, що у цьому просторі є місце для міста. Чомусь мені видавалося, що немає. Перед диптихом «Середина літа», бо таке воно мені рідне з його кольорами і світлонатяками. Перед «Ритмами», що нагадували мені нашу авангардну поезію початку 20 ст. Перед «Сакральним простором», який тримав чи то своїм світлом, чи то своєю експресією. Мабуть, про ці роботи можна багато розповідати, але не певна, що це буде історія мисткині, більше, мабуть, моя, бо про моє бачення, відчуття та емоції. Тому раджу іншим порозглядати теж, можливо, не розуміючи, що хотіла сказати художниця, але розуміючи, що бачимо ми і чому бачимо саме так. Не слухайте тих мистецтвознавців, які говорять, що це мистецтво не для всіх і не для кожного, воно радше про іншу оптику, про те, як багато важливого ми не помічаємо, про те, як багато втрачаємо від незнання.