Марія Вілінська, або Марко Вовчок, – письменниця, яка перевернула життя літературних діячів. Своєю присутність вона сколихнула коло письменників. В неї закохувався не один чоловік, подейкують, що серед прихильників був навіть Пантелеймон Куліш. Їй заздрили, адже її поміж усіх виділив Тарас Шевченко, назвавши своєю “донькою” і зробив не абиякий подарунок – золотий браслет, який письменниця берегла все життя. Тому про Марію Вілінську кажуть – фатальна жінка, та не це найцікавіше в її біографії.

Марко Вовчок всією душею була українкою, хоч і народилася в польсько-білоруській сім’ї за межами нашої країни. Вдома у родині письменниці говорили французькою мовою, і тільки уявіть собі, в 19 столітті жінка самотужки вивчила українську мову і не лише для розмов, а й для того, щоб нею творити. Це у той час, коли було мінімум джерел інформації: ні телебачення, ні інтернету, ні достатку книг.

Марія Вілінська писала для того ж журналу у Франції в якому друкувався і Жуль Верн. До речі, переклади його творів, зроблені Марко Вовчок, вважаються найкращими. А твір “Інститутка” був перекладений французькою, і кажуть навіть вивчався у школах.

Чому ж творчість Марко Вовчок така важлива, що саме вона принесла в літературу? Перш за все, письменниця так описала життя українців, що показала всю їх сентиментальність, силу та тонкість душі. В історичному оповіданні“Маруся”, яке розповідає про боротьбу за свободу та свій народ,  – юна дівчина стає справжньою героїнею, вона допомагає січовому козаку врятуватися від переслідувачів. Чи фантастична це історія? Зовсім ні. І зараз ми бачимо як діти стають волонтерами, як зважуються на те, що й дорослим лячно. І цю міцність нації побачила та передала Марко Вовчок.

Завдяки письменниці голос отримали дівчата, жінки та матері — ті, чиї історії часто залишалися непочутими. Світ дізнався про їхні радощі й тяготи, про великодушність і жертовність, про боротьбу за гідність і право на щастя навіть у найтяжчих обставинах.

Роман “Інститутка” викликав великий резонанс, адже відкривав очі на реалії життя українського селянства. Це не просто історія про кріпачку Устину, яка протистоїть жорстокій панночці. Це розповідь про гідність, волю та прагнення до кращого життя. Устина стала символом стійкості української жінки, яка, попри всі труднощі, бореться за себе і своє майбутнє. 

Марко Вовчок — це не лише символ жіночої сили та таланту, але й приклад того, як література може стати дзеркалом національної душі. Її твори — це глибокі дослідження людських почуттів і соціальних проблем.

В цей день у 1859 році Марія Вілінська познайомилась з генієм української літератури Тарасом Шевченком. В пам’ять про цю подію Марко Вовчок присвятила письменнику твір “Інститука”. Я пропоную вам цитати з цього та інших творів авторки, щоб показати, яка багата її мова, як тонко вона відчула всю складність та прекрасність життя.

• — Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум’ям од неї пахнуло — як колись.

“Три долі”

• Час збігав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи.

“Три долі”

• Жити легко у світі, як дурному з гори бігти.

“Три долі”

• Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати.

“Три долі”

• Хто бував на Україні? Хто зна Україну?Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече — і злічити, здається, не можна. 

“Кармалюк”

• Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала.

“Інститутка”

• Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш.

“Інститутка”

• Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся…

“Інститутка”

• Вирватися з деспотичних рук не складає особливих труднощів для хоч трохи сильної людини, але вирватися з деспотичних, люблячих рук дуже важко. Коли вам явно і безжально закидають аркан на шию, ви, явно і не соромлячись, намагаєтеся скинути його. Але коли, притискаючи до серця і обливаючи вас сльозами любові і ніжності, затягують цей аркан, то ви, і задихаючись, все ще вагаєтесь, як це розірвати петлю, затягнуту рідною, ніжною рукою. 

“Жива душа”

•  В радості і веселості час летить швидкокрилим птахом, а в горі і печалі повзе гірше хворого равлика. А якщо до печалі домісилися ще тривога, так всяка хвилина здається за ціле століття. 

“Казки і бувальщина”

•  Але життя людське, мовляв, не простий, рівний, гладенький шлях. Ох, скільки рівчаків, проваллів та всяких пригод!

“Маруся”

•  Мандрівець, якщо й вів розмову, то все про справи спільні, що всіх тоді цікавили й хвилювали: про вороже грабіжництво, руйнування і пустошення України, про грабежі та ґвалти, які він бачив дорогою; спитав господаря, чи тихо поки що у них і чи безпечні окружні дороги.

“Маруся”

•  Гордість – гріх. Людина горда, що міхур водний: сьогодні здувся, а завтра лопнув!

“Маруся”

•  — Байдуже, Марусю, байдуже,— промовив січовик. — Пам’ятаєш, що ми з тобою говорили? Не той козак, що за водою пливе… а той, що проти води… Це загоїться… 

“Маруся”

•  — Я не зіб’юся на слові, не затремчу… Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!

“Маруся”

•  Панотець:

— Не сумуй — то гріх великий. То дитина плаче, бо нічого не розуміє, а доросла повинна собі раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в світі; а здоров’я втратиш — яке вже буде життя! 

“Народні оповідання”

 

 

Галина Чулей