В останній день лютого в залі Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк вшанували пам’ять загиблих військовослужбовців розвідувального взводу «Mahno Group». Минув рік відтоді, як поблизу Гуляйполя на Запоріжжі російська керована авіабомба впала на позиції розвідувального взводу «Mahno Group». Шестеро добровольців з Івано-Франківщини – Андрій Лащ, Володимир Фіголь, Ігор Погребенник, Андрій Коваль, Валентин Ємбрик і Владислав Олексійовець – не повернулися. Ще один воїн Микита Станіслав загинув у грудні 2024, а Федорняк Юрій досі вважається безвісти зниклим.

Вечір пам’яті, ініційований родинами загиблих та співорганізований ГО «Захист держави», був присвячений не лише скорботі. Він був спробою зупинити час, щоб назвати імена вголос і не дозволити їм розчинитися у статистиці війни.

«Якщо мовчатиму – це все пройде»

Галина Ємбрик, мати полеглого воїна Валентина Ємбрика, музиканта за покликанням, згадує, як після його 25-річчя, яке так і не настало, відчула відповідальність не тільки за сина, а й за його побратимів.

«У Валіка залишився спадок. Є його музика, є твори, нам є за що вчепитися. Якщо я буду мовчати, це все пройде. А цього не можна допустити», – каже вона.

Її ініціатива почалася зі «стуку в різні двері»: університети, школи, громади: «Я не лише про свою дитину. Вони всі достойні. Я просто несу їх з собою, бо неможливо інакше».

У її словах  не лише материнський біль, а й вимога до суспільства: пам’ять не може бути одноразовою подією.

«Єдина кав’ярня, єдиний спогад»

Для Оксани Фіголь, старшої сестри Володимира Фіголя, війна забрала шанс на близькість, якої не вистачило за життя.

«Я б віддала все, щоб наздогнати час. Ми бачилися через два місяці після того, як він пішов до війська. Зустрілися в кав’ярні. І той спогад – це все, що в мене залишилося», – говорить Оксана.

Вона згадує, як брат завжди вітав її з іменинами власними словами: «Цього року цього вже не було».

Урок для дітей

Педагог Іванна Томин близька з родиною загиблого Андрія Лаща, а також була вчителькою полеглого Андрія Коваля. Жінка вважає, що в час, коли війна триває, пам’ять стає частиною освіти.

 «Наші діти повинні знати, хто віддав життя. Особливо якщо це хлопці з наших сіл, наших міст. Це мають бути не просто прізвища на меморіалі», – каже вона.

 «Ми не дозволимо, щоб їхні історії стали архівом»

Оксана Криницька, голова Івано-Франківського обласного осередку ГО «Захист держави», говорить про інший вимір втрати – громадянський:

«Пам’ять – це дія. Ми не дозволимо, щоб історії цих хлопців стали архівом. Вони були добровольцями. Вони зробили свій вибір. Тепер наш вибір – берегти їхні імена й підтримувати родини».

Кульмінація тиші

Вечір пам’яті об’єднав професійних музикантів, хорові та оркестрові колективи, солістів і творчі гурти, а також ансамбль народного танцю — кожен виступ став окремим емоційним акцентом, що через музику й рух говорив про втрату, гідність і світлу пам’ять. У місті, яке знову і знову вчиться вимовляти ці імена, пам’ять стає не минулим. Вона стає вибором.

 

 

Христина Михайлюк