У кожного власний шлях до духовного катарсису. Іван Максилевич долав цю дорогу спершу велосипедом, а потім на своїх двох. 3000 км за 25 днів з невпинною молитвою на вустах. Вісім ночей на Афоні відкрили чоловікові істину людського життя, про яку варто розповісти.

 

Слідуючи за покликом

Водій, художник, музикант, боксер і… незламний християнин. 46-літній прикарпатець на велосипеді підкорив Румунію, Болгарію, Туреччину і нарешті Грецію, аби дістатися до омріяної Святої гори. Паломницьку мандрівку планував аж два роки. Все ніяк не вдавалося: то ногу підвернув, то друг у біду потрапив… Але Іван переконаний – все в житті відбувається вчасно, мабуть, тоді він ще просто не визрів для Афону.

Що стало поштовхом для паломницького задуму? Зовсім не хвороба чи негаразди, як це часто буває. Іван запевняє, що відчув нестримне бажання помолитися на благословенній землі, прагнення внутрішніх змін. «Так зміцнюється істинна віра», – каже він. Чоловік попросив у священика благословення на свій задум і наприкінці цього літа вирушив.

«Коли починав мандрівку, то дуже пишався собою, що здійснюю таку грандіозну справу, – додає Іван. – Проте, повернувшись додому, усвідомив, що я всього лише звичайний грішник. Поїздка кардинально оновила мою свідомість».

Прикарпатець обрав транспортування велосипедом, бо вважає, що в комфортному паломництві немає духовної глибини. «Молитва, «витоптана» складним шляхом з перепонами, а в моєму випадку з недоїданням і недосипанням, є значно щирішою, – пояснює мандрівник. – Люди часто приходять до церкви і звертають більше уваги на те, хто як одягнувся, а про сердечну молитву забувають».

Під захистом

Подорож була доволі виснажливою через постійну спеку. Ночував у наметі. З їжі – кусень сала, мед, хліб, сухофрукти і горіхи. Інша частина раціону росла просто на деревах: виноград, гранати, персики тощо. Та, крім того, торговці на придорожніх продуктових ринках, коли дізнавалися про паломницьку місію українця, ще й безкоштовно віддавали йому плоди.

Мандруючи, Іван спілкувався лише українською мовою, і найцікавіше, що при цьому завжди вдавалося порозумітися з місцевими жителями усіх країн. «Головне – бути щирим у своїх почуттях і намірах», – каже чоловік.

Дорогою Іван постійно молився. І в цьому, до речі, вбачає Божу волю. «Коли людина ступає праведним шляхом, вона починає розуміти деталі, так звані знаки, на які досі не звертала уваги, – говорить паломник. – Щойно я перетнув румунський кордон, увімкнув у мобільному телефоні музику та під’єднав навушники. Через деякий час після нетривалої зупинки я виявив, що телефона нема. Подумав – шкода, звісно, мобілки, але якщо так угодно Богові… Можливо, його повинен знайти той, кому цей телефон наразі потрібніший, ніж мені. Але все ж вирішив повернутися на кілька кілометрів назад. І який же був здивований і радий, коли таки знайшов свій пристрій цілим та неушкодженим. І саме в той момент я зрозумів мудрість цього випадку: мені шкодила музика. Під час паломницького шляху треба молитися, а не відволікатися на якісь другорядні речі».

Іван розповідає, що протягом усієї поїздки відчував захист. Наприклад, у нього не було паспорта на велосипед, однак на жодному з кордонів митники так і не вимагали транспортних документів. А коли іноземні поліцейські дізнавалися мету подорожі, відразу заводили приятельську розмову, навіть кавою пригощали.

Коли Іван приїхав до Греції, виявилося, що, аби потрапити на Афон, необхідна віза, яку треба було замовляти в місті Салоніки за півроку наперед. Адже це територія закритого типу. Халепа не злякала прикарпатського паломника. Іван переконаний, що за будь-яких обставин треба знаходити у собі спокій, у всьому покладатися на Вищу мудрість. «Довіра до Божого задуму – ось що є фільтром істинної віри. Вона творить дива», – каже Іван. Чоловік запевняє, що взагалі не відчував внутрішнього хвилювання, сам не знає чому, але був твердо переконаний – однозначно ступить на Святу гору.

Так і сталося. Завдяки випадковому знайомству з місцевим священиком йому дивом вдалося отримати необхідну візу. Щодня на Афон можуть увійти не більше 120 людей. Вхід на півострів дозволений лише чоловікам.

Дива на горі

«Нічого не плануй. Просто довірся Богородиці, яка вважається покровителькою Афону. Вона тебе поведе в потрібному напрямку», – радили Іванові священики перед паломництвом.

Протягом дев’яти днів на Афоні прикарпатець здійснив чимало. На Святій землі розташовані 20 монастирів – усі православні. Іван побував майже в кожному та обійшов цілий півострів. Відстані долав пішки, свідомо відмовляючись від послуг автобусів. Щодня по 30-50 км. Стежини круті, а місцевість скалиста. Гора висотою понад 2000 м, складається з красивого різнобарвного мармурового каміння.

«Афон – це наче рай, – пригадує паломник. – Там повсюди відчувається неземне умиротворення. Навіть дерева пахнуть якось дивовижно. Здається, повітря просякнуте святістю».

Іван молився в печерах для аскетів, ночував у монастирях, харчувався в тамтешніх трапезних. Їжа проста і скромна: каша, черствий хліб, оливкова олія, оливки, помідори, огірки, іноді риба. Окрім цього, паломник куштував афонські квіточки, трави, каже, що то все життєдайні вітаміни.

Ранішня Літургія починається о третій ночі. Моляться при свічках, електричного світла в монастирях немає, що робить тамтешню атмосферу ще більш чарівною і незвичною. Таке враження, каже Іван, наче тебе відкинуло на тисячу років назад.

Кожен монастир має чудотворні ікони, мощі святих великомучеників, шматок дерева, на якому розіпнули Ісуса Христа. Відвідувачі можуть прислонитися до всіх цих скарбів. Важлива умова – просити не матеріальних благ, а лише духовних багатств.

«Перебування на півострові й спілкування з монахами змінюють людину, звісно, якщо вона не гуляє по Афону лише як турист, – розповідає Іван. – На жаль, мені довелося там бачити чимало приїжджих, особливо росіян, які не виявляли належної поваги до святинь».

На Афоні навсібіч дива і зцілення. Прикарпатський паломник мав нагоду це пережити особисто. Під час сходження Іван підвернув ногу. Через день після травми бідолаха вже не міг ступити ні кроку. Раптом він згадав про свій натільний срібний хрестик, який прикладав до всіх мощів і який потім чомусь враз почорнів. «Мені казали, що то від поту окислився метал, – розповідає мандрівник. – Але це неправда, адже таке дивне перетворення сталося тільки з хрестиком, тоді як ланцюжок не змінив кольору. Тож я приклав свій хрестик до хворої ноги, попросив у Бога благословення на зцілення. Ви не повірите, але через кілька хвилин біль повністю зник». Мало того, чоловік переконує, що його цілющий хрестик нещодавно зміг допомогти і його дружині, яку турбували суглоби.

Вибір – за людиною

Цікаво, що на півострові Іван познайомився з кількома монахами, які мають українське коріння. Як розповіли прикарпатцю, незважаючи на те, що дозвіл на перебування на Афоні дійсний лише протягом чотирьох днів, тут можна лишитися довіку. Охочих вдосталь. Спершу вони стають послушниками, а потім висвячуються на монахів. Звісно, не всі. Дехто покидає Святу гору, не встоявши перед спокусами мирського життя, адже на півострові доступний інтернет, можна користуватися мобільним телефоном.

«Був один монах, з яким ми розмовляли цілу ніч, – пригадує Іван. – Дискутували про все на світі: темне і світле. Зокрема, він розповів, як став монахом і потрапив на Афон. У мирському житті той чоловік не бідував: мав славу, здоров’я, гроші, але був великим грішником, зневажав інших. Якось дуже образив одну жінку. Тієї ж ночі йому явився сатана. Монах казав, що таке страхіття навіть уявити неможливо. Побачене настільки жахливе, що людина помирає за лічені секунди. Однак він вчасно спам’ятався і почав молитися. Врятувався. Наступного ж дня вирушив на Святу гору, де у мирі мешкає вже 15 років. Але він мені сказав, що диявола не треба боятися, проте варто пам’ятати – нечистий дух постійно поруч і намагається заплутати. І чим правовірнішим стаєш, тим більше сатанинських нападів. Перша думка завжди від Бога, все наступне – від злого. Вибір – за людиною».

Сумно, що певна ворожнеча між монастирями проникла і на Афон. Наприклад, існує дещо упереджене ставлення до російського монастиря св. Пантелеймона, який належить до Московського патріархату. До речі, лише там треба платити, щоб замовити Службу Божу за здоров’я чи упокій.

Світ після Афону

Паломницька мандрівка обійшлася прикарпатцю в 300 євро. Віза на Афон коштувала 50 євро. А найбільше він витратив на купівлю харчів, кави та сувенірів. Додому Іван привіз зі Святої землі безліч дарунків: горіхи, пляшечку води з кожного монастиря, камінці з гори, освячені вервиці та хрестики. А ще – глибоке переосмислення світу.

«Один афонський монах мене запитав, у чому сенс життя, – ділиться чоловік. – Кожен начебто знає відповідь: дім побудувати, дітей виховати, кар’єрного успіху досягнути, лишити по собі добру пам’ять тощо. Однак сенс буття зовсім не в цьому. Головною лишається любов до Бога. Якби було інакше, то людина би змогла забрати на той світ усе, що для неї важливе. Тому життєві цінності не в модному телефоні, великій хаті чи грошах. Після Афону я це остаточно усвідомив».

Іван застерігає від жахливих наслідків самовпевненості і зверхності. Каже, що коли часто починаєш говорити «я», це свідчить про присутність гордині – гріха, який тягне за собою силу-силенну негараздів, засліплює душу.

«Тоді рогатий відразу по голові починає гладити, – додає паломник. – За все, що маєте і можете, треба постійно дякувати Творцеві. Людина виступає лише знаряддям для втілення Божого плану. Тому також треба бути обережним зі своїми проханнями. Часто люди просять у Бога того, що насправді їм тільки нашкодить. Аби не помилитися, треба просто довіритися Всевишньому. Те, що він задумав для кожного, є найкращим розвитком подій з усіх можливих. Щоб робити правильний життєвий вибір, раджу щодня промовляти молитву Оптинських старців. Там усе чітко сказано, що треба просити. Ця молитва вчить адекватно реагувати на будь-яку ситуацію».

Іван переконує – кожне життєве падіння не є карою чи поразкою, а лише цінним дороговказом.

Наразі плани у прикарпатського відчайдуха доволі сміливі. Каже, що друзі кличуть до Тибету. Однак ця паломницька путь надто дорого обійдеться. Тож Іван поки що в роздумах. На все воля Божа.

Наталя МОСТОВА