Продовжуємо публікувати вперше перекладені українською спогади польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги “Креси Кресів”, 2008).

Навесні 1938 року ми перебралися з вулиці Сапєжинської (тепер Незалежності – ред.) на Камінського (тепер Івана Франка – ред.). До новозбудованої кам’яниці під номером 12а, відразу біля жіночої гімназії і монастиря урсулянок, навпроти приватної клініки доктора Ґутта, тобто у цілком пристойному місці…

На цій вулиці розташовувалась комендатура 11-ї Дивізії, яка становила гарнізон нашого воєводства, а я був зачарований польським військом. З балкона нашої квартири на другому поверсі я міг годинами спостерігати за офіцерами, які метушилися довкола комендатури, а особливе захоплення в мене викликали улани, які на конях галопували вулицею і залишали своїх верхових коней під наглядом денщиків перед будинком. А окрім усього, звідси мені було ближче до школи, ніж із Сапєжинської. Однак нове місце не виявилося щасливим для мене. Почалося все з того, що на подвір’ї я дуже розбив коліно, яке не хотіло гоїтися і почало гноїти. Потім я дістав високу температуру, і ніхто з лікарів, які товаришували з батьком, не міг сказати, що це за хвороба. Я був здоровою дитиною і тільки раз, у ранньому дитинстві, завдав батькам клопоту… Вирішили відвезти мене до Медичної клініки Університету у Львові, якою керував один із найвизначніших лікарів, професор Тадеуш Островський. Він мене прооперував, і я врешті вилікувався…

Після цієї другої хвороби я сильно погладшав, і хоч у школі мене дуже щиро вітали, та відразу назвали «грубим», що, звісно, мене лютило. Та мені були в голові не обра́зи, адже я пропустив понад сто шкільних днів і мусив негайно надолужити втрачене. А це вже був третій клас, і я мав що зубрити. Мої вільні хвилини знову займало військо. От тільки цього разу олов’яне. Під час хвороби, щоб не впасти духом, я отримував різні подарунки, переважно у вигляді коробочок із олов’яними солдатиками. А ще різної величини лаковані фігурки історичних і сучасних солдатів. Від гусарів до уланів і легіоністів. Ну, і зенітки, з яких стрілялося горохом. Збирати олов’яних солдатів і вести між собою війни тоді було захопленням хлопців мого віку. Ми приходили до друзів із коробочками війська під пахвою, розставляли солдатів на підлозі і вели бої. Моїм союзником був Юрек Хіцкевич, який теж мав багато полків піхоти і кавалерії…

Донині мені стоїть в очах останній травневий парад у 1939 році. Військо марширувало перед почесною трибуною, яка розміщувалась на вулиці Сапєжинській навпроти третьої гімназії. Розпочинав парад оркестр 48-го Полку піхоти кресових стрільців… Оркестр вишикувався навпроти трибуни і грав аж до приходу, а точніше, приїзду другого, кінного оркестру 6-го Полку канівських уланів. Саме наш оркестр 48-го Полку піхоти прославився в Польщі як найкращий у Польському війську і в 1936 році на загальнопольському конкурсі здобув Срібну Ліру, яку, обвішану біло-червоними помпонами, завжди несли спереду й яка виконувала роль оригінального музичного інструмента. Першим дефілював увесь станиславівський 48-й Полк зі своєю школою підхорунжих і додатково ще одна рота 49-го Гуцульського полку кресових стрільців, який розміщувався у Коломиї. Це був єдиний у своєму роді полк у Польщі. Його солдати суттєво відрізнялися від піхоти, бо, окрім таких самих накидок, як у Підгалянських стрільців, вони носили цупкі чорні гуцульські капелюхи з підкрученими крисами і прикрашені жмутком пір’я когута. Після піхоти на білих конях їхав уланський оркестр, а за ним – наші улани. Вони мали світло-голубі обідки на шапках і перерізані білим паском блакитні прапорці на ланцюжках. Цей полк брав свій початок із російської царської армії. Він відіграв велику роль в Першій світовій війні у боях із німцями на Прикарпатті і прославився в 1918 році в битві під Каневом, звідти й пішла його назва. Після уланів дефілювала артилерія: 11-й Полк легкої артилерії і 6-а Дивізія кінної артилерії. Усі гармати і зенітки тягнули запряжені коні. Жодних броньовиків, танкеток, танків і навіть автомобілів у нашому параді не було. У перевазі моторизації в сучасній війні ми переконалися вже через чотири місяці, але тоді, гарного травневого дня, коли я споглядав той фантастичний і яскравий парад, я захоплювався потужністю і бойовою вправністю нашого війська. Та й не я один, зрештою. Ми були переконані, що в нас чудове військо, яке захистить від німців, і ми їм не віддамо навіть ґудзика, що вже казати про Ґданськ. Влітку 1939 року все частіше говорили про близьку війну. А коли вона почалася 1 вересня, виявилося, що наше військо застаріле й улани не могли протистояти танкам.

Спершу Станиславів був далеко від війни, тому що Угорщина не дала Гітлеру згоди на проходження німецьких військ через її територію. Так сталося, незважаючи на стосунки Угорщини з Третім Рейхом і територіальні інтереси – повернення в листопаді 1938 року втраченої після Першої світової війни південної Словаччини, а в березні 1939 року – Підкарпаття, на яких у переважній більшості жило угорське населення. Зрештою, завдяки цьому Польща через багато століть повернула собі спільний кордон із мадярами. Взамін за це Гітлер вимагав від Міклоша Горті згоди на просування своїх військ. Однак Горті відмовився, керуючись багатовіковою дружбою наших народів, і завдяки цьому ми уникнули атаки з півдня і взяття Польщі в лещата.

Уже в перший день війни батько повернувся додому в формі. Його мобілізували і відправили в Повітову комендатуру призову, яка знаходилася відразу біля нашого будинку, на розі Камінського і Кошарової. Нашою вулицею снували натовпи молодих людей, які після лікарського обстеження йшли в казарми, де отримували мундири і зброю. Я не пішов до школи, бо навчання зупинили. Наші полки покинули місто і були відправлені на фронт…

На вулицю Камінського раптово приїхала ціла колона броньованих машин і легких танків. Польських! У невеличких баштах сиділи наші солдати. У шкіряних куртках і чорних беретах із малим орлом. Це була славна бригада моторизованої кавалерії. Бригада зупинилася на нашій вулиці, бо в клініці доктора Ґутта розмістився штаб генерала Францішка Клееберґа. Ми вже знали про вторгнення Радянського Союзу в Польщу, порушення пакту про ненапад і те, що в спину нашим військам, які постійно воювали з німцями, загнали ніж. Це було в день після 17 вересня.

Танкісти висіли зі своїх машин. «Води, нам потрібна вода! Дайте більше води!» – кричали вони.

Для радіаторів і фляг. Це був вересневий спекотний день. З монастиря і кам’яниць почали виносити воду в відерцях. Ми з мамою також – в якихось горщиках, адже будинки на Камінського мали водопровід. Аж врешті хтось додумався, і броньовики почали під’їжджати неподалік, до Пожежної служби, де були гідранти. Тільки потім солдатів почали частувати хлібом і тим, що було в домах. Сестри урсулянки виставили цілий буфет із кавою і чаєм. Їжі ніхто з солдатів не хотів брати. А напої – так.

«Ми не голодні! У нас є своє забезпечення! Залиште собі, вам незабаром знадобиться».

Зібрався натовп. Було сумно, всі мовчали. Через кілька годин колона рушила. За нею – штабні автівки генерала Клееберґа. З Камінського вони повернули наліво на Сапєжинську, на Надвірну, в напрямку Угорщини. Це були останні польські солдати, яких я бачив до закінчення війни.

Місто залишилося без війська, без поліції, без жодної охорони. Всілякі мундирові служби, в тому числі в’язнична, перестали існувати. Відкрили в’язниці, злочинці вийшли в місто. В одну мить гроші знецінилися. Бралися до уваги тільки срібні десятизлотівки. Мама зібрала всі срібні монети, в тому числі й кілька моїх, і ще встигла купити в магазинчику, який розташовувався в нашій кам’яниці, цукор, муку, кашу, сіль. Але вже з двору, бо пані Зося опустила бляшану ролету на вхід із вулиці і, що могла, зносила у підвал, де вона мала невеличкий склад.

Нашими найближчими сусідами на Камінського, двері в двері, було сімейство Білінських. Вони мали прекрасну доньку, світловолосу Божену, яку пестливо називали Босею, з довгими косами, і вона мені дуже подобалася. Пан Мар’ян Білінський був окружним суддею. Ввечері пан суддя  прийшов попрощатися: «Ми негайно виїжджаємо, мусимо замести слід. Совіти відразу мене арештують!»

На другий день їх уже не було. Вони залишили меблі й безліч речей. Суддя Білінський знав, що робить. Завдяки цьому Білінські врятувалися, бо відразу ж у перший тиждень виловили й арештували чи не всіх суддів, а їхні родини незабаром вивезли у Сибір. Через кілька днів з’явився комісар GPU (так тоді називали НКВС) у шапці з блакитним денцем і червоним обідком разом із двома озброєними солдатами. Вони вибили двері, а потім їх запломбували. Потім ввійшли до нас. Але про Білінських не питали. Наказали тільки нам перебратися у дві кімнати, а дві інші підготувати для офіцера, який прибуде з наказом. Незабаром він з’явився. Мав три квадрати з бордового емальованого скла на комірці «рубашки», випущеної поверх штанів сорочки – це означало, що він є молодшим лейтенантом або поручником. На поясі він носив величезну кобуру з пістолетом. У більшовицькій армії відкинули царські традиції, тобто погони, еполети і зірочки, а офіцерські відзнаки позначали квадратами і ромбами на комірцях. Наш співмешканець був дрібний, темноволосий, із виразними семітськими рисами. Називався Шмуклер. Лейтенант Шмуклер! Цілими днями його не було, приходив тільки ночувати, і то не завжди. Не спілкувався з нами. Ми були для нього чужі і майже неприсутні. Як і він для нас. Усе змінилося, коли через два місяці він привів дружину. Теж єврейку, дуже вродливу. Вона була на останніх днях вагітності. Мала якісь проблеми зі здоров’ям, і мій батько дав їй відповідні ліки і привів доктора Воєвідку, а той незабаром прийняв у неї досить складні пологи. Це був дуже гарний хлопчик, якого назвали Колею. Моя мама, звісно, дуже щиро допомагала в догляді за дитиною, яка майже не плакала. З того моменту взаємні стосунки стали щирі, хоча діління квартири, особливо ванни і кухні, з чужими, та ще й окупантами, було для нас чимось надзвичайно важким. Однак для мене меншою мірою, бо Шмуклер збирав марки. Він мав тільки радянські, а я – зі всього світу, тож він із величезною цікавістю розглядав мій альбом і за всі мої дублікати дав мені безліч марок СРСР, разом із чудовою серією спартакіади, яка мала оригінальний формат великих квадратів. А коли до нас почали приходити листи з Генеральної губернії з марками із зображенням Гітлера, Шмуклер не міг від них очей відірвати. «Сматрі, Ґітлєр!» – казав, і нічого більше. І за наступних Гітлерів, на яких я не міг уже дивитися, я отримував від Шмуклера найкращі радянські марки.

Через тиждень після приходу совітів відновили навчання в школах. Чвіченівку ліквідували, але вшанували права польського населення, і діяло кілька наших шкіл. Однак ввели радянську систему десятирічки і нас усіх повернули на один клас. Тож я знову пішов у третій клас. Окрім польської та української, впровадили також вивчення російської мови. Більшість учнів мого класу, в тому числі всі друзі, потрапили до школи №6, розміщеної в будівлі колишньої другої гімназії на площі Падеревського. Але замість 30 учнів у класі опинилося майже 50, у тому числі багато бешкетників зі значно від нас старшим другорічником Пацанком, який був пострахом школи. Але нас він не бив, бо розряджався на хлопцях з інших класів, а ми за це йому підказували. Школа була польська, вчителі теж, але табелі були вже на російських бланках і виписані по-українськи. Зрештою, це була Українська Республіка Рад, а місто називалося Станіслав, писане кирилицею. Як і більшість негайно змінених назв вулиць на чолі з Сапєжинською, яку назвали Сталіна. А через два роки, коли почалася німецька окупація, – на Гітлерштрассе. Польськість Станиславова відходила в минуле. Назавжди…

 

З польської переклала Наталя ТКАЧИК