У рогатинському селі Пуків споконвіків на весілля випікають великий і солодкий ритуальний хліб – «долю», за якою ще й прогнозують подружнє життя молодят. Такого звичаю нема більше ніде в Україні. На все село лише дві ґаздині це роблять, рецепт не ховають, кажуть, що добра «доля» й так не кожному під силу – бо все хоче правди і любові.

Вірити треба не в хліб

60 яєць, 6 кг борошна, 2 л молока, 3 пачки дріжджів, 400 г масла, 6 склянок цукру, 4 цитрини, пів кілограма відтисненого сиру, 3 пачки ванільного цукру…  69-річна пуківська ґаздиня Ірина Васьків залюбки ділиться рецептом «долі», він не є секретний, але все одно не кожному під силу, бо має бути ще й певне внутрішнє чуття, напрацьоване роками.

«Така особлива «доля» тільки у нашому Пукові – прямокутна, з пластом солодкого домашнього сиру і дуже велика – обома руками не обійняти, важить аж 10 кг, – усміхається пані Ірина. – Секрет ще й у тому, що майже всі інгредієнти мають бути добротні, домашні. Бо все хоче правди. У нашій випічці немає ні дрібки хімії, тому вона й може простояти аж до місяця. Та й пекти треба з любов’ю і зі спокоєм на душі. Такого в рецепті не напишуть».  

Звідки взявся звичай випікання «долі», ніхто не знає, але ще здавна у Пукові казали: якщо здоба вдасться пухкою, смачною та рум’яною, то й доля молодих буде щаслива. Якщо ж підгорить, опаде чи вийде глевкою, подружнє життя може скластися не так вже й гладко. Тому кликали до «долі», тобто випікати весільний хліб, завжди заміжніх ґаздинь, яким люди довіряли, і обов’язково тих, хто мав доброго чоловіка.

«Але вірити треба не в хліб, а в Бога, – усміхається місцева жителька Світлана Зварчук. – Хоча в тому щось є, адже кожна «доля» вдається іншою, ніколи ще не було двох однакових. Мені на весілля «долю» місила пані Каська – була в нас у селі така старша жінка, дуже гарно співала, а чоловік її дуже шанував. Я досі пам’ятаю, як вона мені сказала: «Абис мала такого файного чоловіка, як я маю Івана». Так і сталося».

Колись у кожній хаті Пукова був «пекельний п’єц». І коли в родині святкували весілля, то ніхто ніде не замовляв «долю» – самі пекли вдома.

У селі всі пам’ятають Анастасію Бандуру, її кликали тета Нанька. Жінка вже померла, але пекла «долю» понад пів століття, останню спекла у 82 роки. Дуже любила це робити, розумілася на всіх тонкощах і лише на дотик знала, чого саме тісту бракує.

Зараз у селі печуть «долю» тільки дві жінки: Ірина Васьків і Ольга Крупка. У них замовляють люди з усієї області. Десь по дві «долі» на тиждень. Ґаздині ніколи не беруть завдатку, і ще жодного разу ніхто не обманув.

Колись у Пукові було більше охочих пекти, але хтось помер, хтось піч розібрав удома – зробив сучасне опалення, дехто просто не хоче, бо то дуже клопітка справа. Молодь взагалі тепер нічого не пече, кажуть, що краще в магазині собі куплять. Але в селі переконані, що традиція випікання «долі» все одно не вмре.

«Чи не кожного разу я говорю собі, що більше не буду тим займатися, бо вже втомилася, – сміється Ірина Васьків. – 12 годин на ногах, та ще й добряче напереживаєшся, аби «доля» доброю вдалася. А потім минає трохи часу, і я відчуваю, що бракує мені того. Все-таки більше натхнення, ніж втоми».

Аби не підгоріло

Печуть «долю» у четвер перед весіллям. Починають удосвіта. Перед тим, як місити тісто, читають «Отче наш» та «Богородице Діво». У кімнаті має бути ідеальна тиша, борони Боже, аби там сварилися чи навіть підвищували голос. Всі двері мають бути позакривані, бо тісто не любить протягів.  

Помолившись та перехрестившись, спочатку розчиняють тісто, за дві години місять. Місять довго, близько години. Ставлять підкисати ще на дві години. Із тіста виробляють величезну, на цілу піч, у спеціальній формі, «долю». Начиняють її сиром, щоб сімейна доля молодої була веселою і солодкою, оздоблюють виробами із кусочків тіста: кленовими листками, щоб під ноги молодим стелилося легко та пишно; пташками, щоб лебедину вірність зберігали; пшеничними колосками, щоб землю шанували; гронами калини, щоб про рідний дім не забували.

Піч розпалюють буковими або грабовими дровами, бо вони дають багато жару. Коли тісто ставлять у піч, ґаздині знову моляться, щоб воно не підгоріло. Далі беруться за ручку коцюби, стукають нею по підлозі, пританцьовуючи по колу, щоб все лихо притоптати, і при цьому співають ритуальну пісню.  

Доля печеться дві години. Перед вийманням ґаздиня знову молиться. Солодкий хліб вивертають на подушку, застелену обрусом – аби «доля» не запалася. Потім у хаті ще зо три-чотири дні такий неймовірний запах стоїть!

У день весілля, у суботу, «долю» кладуть на стіл перед молодятами. Після вінчання чотири кутики («роги») «долі» обрізають і дають молодій, молодому, дружці і дружбі. Решту «долі» розрізають на шматки і дарують гостям. Це означає, що тепер і на них лежить відповідальність за долю молодих.

З такого ж тіста, як на «долю», печуть і маленькі булочки – «гусочки». Аж кілька десятків – щоб у п’ятницю, напередодні весілля, по селу пороздавати. Найперше, по родині молодят, там, де є діти. Тоді всім сусідам – аби люди знали, що з батьківського гніздечка відлітає нова пара.

Обряд випікання «долі» відтворює на фестивалях фольклорний народний аматорський колектив Пукова, яким керує Світлана Зварчук. До речі, для фестивалів «доля» завжди вдається надзвичайно пухкою і красивою. Бо то нічия – так ще колись пояснювали старші жінки.

Криївка, заповідник і буки

Село Пуків засноване понад 500 років тому. Про історію села видали аж дві книги. Тут багато всього цікавого. Хоча б Чортова Гора – ботанічний заповідник висотою понад три сотні метрів. За однією з легенд, то чорти хотіли засипати землею Рогатин, та не встигли, бо заспівали півні.  

Ця гора особлива: на площі 13 гектарів ростуть… степові трави: ковила, горицвіт, шавлія… Вчені досі не знають, як таке можливо. Хоча і на це є своя легенда. Подейкують, начебто на цьому місці загинув ватажок монголо-татарських нападників. Він заповів поховати його саме тут, але навезти землі з батьківщини. Навезли. Тому, кажуть, і ростуть там такі диковинні рослини.

Не дивно, що трав’яним покриттям Чортової Гори зацікавилися ботаніки, бо воно насправді унікальне для Прикарпаття. Митрополит Андрей Шептицький свого часу розпорядився, щоб частина гори, яка належала Рогатинській парохії, стала ботанічним заповідником. Приклад Митрополита наслідували і радянські вчені – вони добилися, аби Чортову Гору як заповідник взяли під охорону. 

«Найгірше навесні, коли люди з сусідніх сіл починають палити бур’яни на городах, – каже пані Світлана. – Вітер несе вогонь аж до заповідника».

А ще в селі у 1945-1946 роках була конспіративна квартира і криївка головного командира УПА Романа Шухевича. До речі, це єдина штаб-квартира повстанців, де обійшлося без кровопролиття – не було там зрадників.

Хоча до нинішнього дня лопата археолога не торкнулася цієї криївки. Місцевий житель, пластун Ярема Зварчук вже не раз звертався до місцевої влади, аби відновити цю пам’ятку, зробити меморіальний комплекс чи, можливо, навіть музей. Але коштів на це так і не виділили. Зрештою Ярема Зварчук разом із пластунами самотужки встановили хрест і меморіальну табличку. Зараз чоловік клопоче, аби відділ культури бодай взяв криївку на облік як пам’ятку культури.

Потім хоч потоп

У Пукові кажуть, що за останнє десятиліття село повимирало. Молоді виїжджають до міста чи за кордон. Тепер і тисячі жителів не назбирається. Навіть не пригадують, аби торік бодай одна дитина народилася в селі.

«Я маю троє дітей, і жоден вдома не живе, – розповідає пані Світлана. – А де будуть працювати? Більшість тих, хто ще живе в селі, їздять у Рогатин на роботу. У нас нема де. У нас взагалі район депресивний, і це при тому, що Пуків розташований біля траси державного значення. А в бічних селах ще дужчий сум-печаль, на вулицях повно порожніх хат».

«Я пам’ятаю, як ще років десять тому в Пукові на тій вулиці, що за церквою, життя вирувало повним ходом: корів тьма, дітей повно, галас, сміх… А зараз вже хати розвалюються», – додає пані Ірина.

Жінки кажуть, що в селі дуже добра земля, завдяки цьому Пуків колись і процвітав, тут був колгосп, ферми… Тепер на добрячому шматку цієї землі ґаздує якийсь пан із Києва, точніше, просто роздає команди зі столиці, часто дуже безглузді, бо не тямить у польових роботах. Уже сім років поспіль тут засіюють лише кукурудзу і ріпак, бо їх вигідно продавати за кордон. Але земля через таку недолугу господарку виснажується. А потім хоч потоп.

Наталя МОСТОВА