«Чому не джаз?» – це було перше, що мені подумалося, коли я опинилася серед робіт дрогобицької художниці Олесі Сікори. Джаз називають музикою свободи та імпровізації. І це те, що відчувається одразу, коли роззираєшся на всі боки між її квітами і птахами, – музика свободи та імпровізації.   

Вже потім собі думаєш про особливий сад Олесі Сікори з деревом життя, яке про вічність, квітами, які про циклічність, птахами, які про це все сповіщають, з кольорами, які знають про емоції більше за всі слова світу…

«Квіти і птахи» (саме так називається виставка робіт мисткині) – це не «Птахи і квіти» (маю на увазі один із жанрів китайського живопису). «Птахи і квіти» - це схоплені миті, уривки природи, окремі скельця, для зображення яких художник ретельно вивчав зовнішній світ. «Квіти і птахи» – це світотворення і світобуття з ретельним вивченням (спостереженням?) світу внутрішнього.

Як сказала авторка в одному з інтерв’ю, до такої техніки вона звернулась із початком повномасштабного вторгнення. Китайські митці вважали, що втеча у дику природу допомагає ставати мудрішими і спокійнішими, а що дає втеча у світ, де у центрі міфічне дерево життя? І чи це втеча? Це радше розповідь про те, яким буває простір, густо заселений квітами і птахами. Адже мисткиня щедро з нами ділиться відчутим і ні для кого не зачиняє райські двері.

Райський сад – це ще одна асоціація, що виникла у мене стосовно «Квітів і птахів». «У місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання…» Зрештою, ще з давніх часів райські птахи символізували красу, безсмертя і душі померлих, є не одна легенда про те, як на полі крові виростають найпрекрасніші квіти. А дерево символізує небо, землю, підземний світ у їхній єдності. Колись ми вірили, що саме воно протистоїть хаосу своєю впорядкованістю. Війна – це про хаос, тому не дивно, що мисткиня затято намагається впорядкувати світ бодай якось, звертаючись до давньої фольклорної традиції і витворюючи свою.

Орнаментальна насиченість, фантазійні квіти, солярні символи, птахи, гілки вічного дерева. І щось таке у цьому є писанкове з багатоповторюваністю і своєрідним ритмом, немов візерунки, що огортають писанку. От їх розгорнули-розгладили, щоб нам було зручніше бачити історію творення світу, прекрасного, яскравого, співочого, і головне – живого, бо посеред війни іноді виникає таке відчуття, що й не живеш, а просто переходиш із хвилин у години, із годин у дні.

Locus amoenus Олесі Сікори – то щось таке для мене абсолютно інше, аніж я звикла читати в літературі – чи то в пізній латинській поезії, чи то у творах середньовіччя, де місце благоденства було частиною поетичного реквізиту, чи то в казках Андерсена, де маленькі герої знаходять сховок від крижаної реальності. Затишний куточок природи з деревами, квітами, пташиним співом, джерелом у роботах мисткині стає всесвітом, який ти слухаєш і розумієш. Квіти як радість, квіти як драма, квіти як музика, квіти як зима, квіти як дружня розмова і квіти як мовчання. Котрі з них які – читай за кольорами, йди за голосом птахів і дослуховуйся до мовчання дерев, торкайся до легкої павутинки джазу і чекай Різдва разом із тими, хто гойдається на нитках реальних казок.

 

Ну і перед чим стояла найдовше. «Квіти і пташки» (2023р.) - бо згадувала китайське «Птахи і квіти» і думала, які ж вони різні, що мені, мабуть, затишніше тут, серед цих райських квітів і птахів. Інші «Квіти і пташки» (2021р.) – для мене отой класичний locus amoenus, в якому добре, де хочеться лишитися і писати вірші. Біля «Весняного джазу», тому що там така світла музика і таке тепло кольорів, яке ти відчуваєш ледь не на дотик і запах. Біля «Світанку», бо такий він мені, немов із мого дитинства, коли просила батьків розбудити мене раніше за сонце і питала, хто будить сонце, щоб воно не спізнювалося до нас. Перед «Різдвом на порозі», бо там так зручно дивитися вгору, а не вниз, під ноги. Перед «Присмаком літа», бо ця робота стала для мене теплим особистим нагадуванням, що літо може бути не лише про смерть і втрату, а й про дивні дива, що ховаються у затінку квітів і птахів, за контрастною м’якістю кольорів, за музикою свободи та імпровізації. 

Ольга ДЕРКАЧОВА