«Хоч у гріб зійшов Ти, Безсмертний, та адову зруйнував ти силу, і воскрес єси як переможець, Христе Боже, жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся, і Твоїм апостолам мир даруєш, падшим подаєш воскресіння». Саме цей великодній кондак пригадався мені, коли зайшла до виставкової зали на цьогорічну традиційну великодню виставку. «Великодня» - без зайвого пафосу та обтяжливих словосполук. І все так, як у цитованому кондаку: смерть, воскресіння, біль, радість, пам’ять, канон, вміння чудуватися Божій присутності та світові, створеному Ним.

            Про Великдень можна розповідати по-різному: спогадами  дитинства, зверненням до голосу пам’яті ще з язичницьких часів, цитатами зі Святого Письма, відтвореними на полотні, нагадуванням, що йдеться саме про наш, український Великдень, апелюванням до національно-патріотичного. Про нього можна говорити через природу, храми, побутові речі, одяг. Бо не секрет, що для кожного з нас Великдень, окрім християнської складової, містить щось глибоко інтимне і своє, а також пам’ять про те, яку дорогу ціну доводилося і доводиться нам платити, щоби бути у Великодні.

Тому на цій виставці хтось із митців розповість вам про природу, що завмерла в очікуванні Великодня, а хтось, як Валерій Дувірак, про Ніла Хасевича, одного із найвідоміших художників УПА, який починав свій творчий шлях як іконописець, загинув у криївці разом з іншими двома вояками, відмовившись здатися радянським спецслужбам.

            Колаж Володимира Луканя «Євангелисти» - поєднання іконописної символіки та сучасної абстрактної геометрії. Іконографія без фігур, де замість конкретних зображень євангелістів перед нами колір і ритм. Лукань не залишив своїм євангелістам традиційних атрибутів (ангела, лева, бика, орла), переосмисливши їх через кольори одягу, які традиційно використовують у їхньому зображенні. Тут вони натякають на різні аспекти їхніх Євангелій, адже кожен писав про Христа по-різному. Фіолетовий колір для Матея, який описав царський родовід Ісуса, зелений для Марка, у розповіді якого чимало динаміки та див, червоний для Луки, адже він найбільше говорить нам про жертовність і милосердя, синій для Івана, який розказав нам, що на початку було Слово. Мінімалізм, в якому митцю вдалося розказати максимально.

            «Херувими-Серафими» Оксани Мельничук – експресія з лініями-потоками-музикою, де більше про внутрішню форму проживання-переживання сакрального тими, хто найближчий до Бога і прославляє його своїм величальним співом, а охра нагадує про їхню вогненну сутність.

            «Тайна вечеря» Тетяни Павлик особлива своєю тишею. Учні Христа щось говорять, їдять, а Ісус стоїть у мовчанні за півкроку до… А десь там, внизу, оливковий сад, в якому поволі згасає молитва Сина Божого та Його благання про те, щоби чаша ця проминула його…

            «Натюрморт з образом Святого Миколая» Петра Прокопіва – це вже про наш, український, Великдень – яскравий та кольоровий. Як і робота Світлани Хміль «Гуцульский Великдень», де поєднується християнська символіка з гуцульським колоритом.

            Несподівано у «Великодній» натрапляєш на дивовижного «Ярила» Богдана Бринського. Ну що ж… Бог розквіту творчих сил природи. Чому ні? Посеред красивого шаленства квітів, дерев у цвіту і чогось такого, що начебто і не про Великдень, і про нього водночас, як і «Пташина зграя» Михайла Мурафи. А ще «Сині трави» Оксани Бейлах – комплект одягу в унікальній авторській техніці. 

            Важливо на цій виставці не проминути листівки. Їх є чимало. Вони різні як технічно, так і змістовно. Листівка Христини Луканюк «Воскресне Україна» така про наше сьогодення, коли у небі і дзвін церковних дзвонів, і дзизчання шахедів, і Великдень поділений на Великдень у домі та Великдень в окопі. Чи листівки-аплікації Тетяни Матвіїшин, зокрема її писанкові дива, де яєчна шкаралупа стає мозаїкою. Чи «Писанкові мотиви» Петра Прокопіва, які можна розглядати нескінченно довго.

Ну і перед чим стояла найдовше. Перед акварелями на дереві «Благовіщення» і «Молитва» Тетяни Павлик, бо такі вони ніжні та витончені. Перед «Чорним квадратом. Ремінісценцією» Сергія Лаушкіна, де учні Христа дивляться не на Нього, чують не Його, а в Його очах така глибинна покора і прийняття. І довіра до Бога-Отця. А якщо згадати рентгенограму «Чорного квадрата» 1915 р. і вислів про те, що можливо, чорний квадрат є образом Бога як Його досконалості, то і на роботу Лаушкіна дивитимешся ще по-іншому.

Перед роботою Володимира Луканя «Без назви», бо навіть не знаю, що в ній важить більше – слово чи зображення. Вочевидь, що для митця друге. А я собі стояла і думала, що все починається-рухається зі слова, а зупиняється в мистецтві…