Глибина… Мабуть, це перше слово, з яким асоціюється виставка, присвячена 65-річчю від дня народження Володимира Луканя, художника, мистецтвознавця, вчителя, що відкрилася у виставковій залі Карпатського національного університету імені Василя Стефаника на пошану його імені та пам’яті. Стоїш і роззираєшся на всі боки, бо хочеться осягнути все й одразу. Портрети, автопортрети, натюрморти, арт-об’єкти. Різні матеріали, техніки, текстури.

Для Володимира Луканя не було нічого, що не можна було би перетворити на мистецтво. Усе довкола нього було мистецтвом, як і він сам. Різний і багатогранний, несподіваний та вибуховий, абстрактний і конкретний.

Коли виставку організовує сам художник – це одна справа, коли організовують без нього – це інша оптика, можливо, не завжди зрозуміла глядачам із безліччю питань. Але зрештою, чи важливо це зараз? Сподіваюся, що будуть інші виставки, що ми матимемо змогу насолоджуватися ще не раз високим мистецтвом Луканя, для якого вже абсолютно не має значення його земний вік… Для нас, у принципі, теж, допоки пам’ятатимемо його ім’я, його талант, благородство його душі.

Автопортрети… Їх на виставці чи не найбільше… Різних років і різних настроїв. Від класичних до експериментальних. Від чітко промальованих рис обличчя до кількох схематичних ліній. Автопортрет – це ж не про зовнішнє, це про внутрішнє,  тому вони всі такі різні і по-своєму цікаві. Цей погляд… І ти мимоволі відводиш свій, бо незвично, аж до незручності, зазирати у чужу душу так надовго. Такі ж глибинно мудрі очі і на портретах авторства Луканя: Йосип Сліпий, Андрей Шептицький, Любомир Гузар… Знакові постаті для нашої церкви, особливі у зображенні Луканем.

Твори  на сакральну тематику теж особливі саме тим, як на тебе дивиться Бог із робіт Луканя, цей погляд ще довго відчуваєш, навіть відійшовши від роботи. Ти начебто дивишся на інші полотна, але мимоволі обертаєшся на погляд Спаса, думаєш про Via Dolorosa самого митця, про його вміння любити, бути в покорі і прийнятті. Про мистецьку непокору – це його абстрактне мистецтво, а сакральне – це про смиренну тишу і молитву.

Натюрморти Володимира Луканя – це і геометризація форм, і орнаментальність, і абстракція з яскравими, чистими кольорами. Жовтого та зеленого ніколи не буває достатньо, як і червоного, синього чи помаранчевого. Хто сказав, що кольори не можуть бути символами?  Ритм повторів, мозаїчність, баланс площин, центральна симетрія, що створюють своєрідну експресію навіть звичайних побутових сцен. Але хіба у Луканя є на полотнах щось звичайне? Це ж мистецтво, тому про звичайність і мови не може бути. У цих натюрмортах – синтез традиційного та пошукового, народного та власне авторського, переосмислення традиції, присутність української ідентичності.

Арт-об’єкти Луканя – це про те, що немає нічого, що не могло би не стати мистецтвом. Талант, уява – і кілька сірникових колобочок перетворюються на шедевр, пакувальний картон – це не сміття, це можливість стати чимось таким, на що потім будуть зачудовано дивитися на виставці і запитувати себе: «А що так можна було?» Можна, бо усе – мистецтво.

Ну і перед чим стояла найдовше. Перед «На сходах майстерні» і «В майстерні», бо просто їх люблю і вони мені чомусь більше про літературу, аніж про живопис. А можливо, тому, що вони про пошук творчого. Перед «Кавовим» за непросту простоту. Перед «Розп’яттям», з якого Бог на нас не дивиться. Така там туга, біль, неминучість темряви, що аж хочеться повторити за Христом: «Боже мій, Боже мій, чому Ти Мене покинув?» А потім віднаходиш відблиски світла, що поволі проступає, і думаєш, що якщо нам вміє боліти, то може, не все для нас втрачено? Перед роботою «Без назви» (2000), бо коли ти вдивляєшся в обличчя на ній, втрачаєш сенс говоріння. Перед «Старенькою», бо вона теж не про говорити, а про помовчати. Перед «Поцілунком Юди», в якому усе занадто чітко, зрозуміло і без осуду. Мені вона видається найсильнішою. Всім би нам навчитися не цілувати, як Юда, приймати, як Ісус.

Чого не вистачило?

Не вистачило на виставці к’юартів Володимира Луканя – отого його чорним по білому і білим по-чорному, того, що зчитуєш поглядом, розумом, серцем. Бешкетних і серйозних, з глибокою символікою та метафорикою. 

Мені не вистачило іконопису на склі Луканя. Бо коли ти стоїш перед його образами, то немов торкаєшся вічності та вселенської любові, чуєш Слово, яке було найпершим, бачиш, як Воно стається тілом, проживаєш життя Сина Божого днем за днем, тобі по-особливому болить Його смерть і ти по-особливому радієш Його Воскресінню.

Але ж хіба можливо на одній виставці умістити весь творчий доробок митця? А ще ж є його книги, які потребують і вартують окремої розмови… Сподіваюся, що таких розмов ще буде і буде…