Володимир ЄШКІЛЄВ: «Самобутність полягає не у варениках, шароварах і вишиванках, а у здатності зробити те, на що не спроможна жодна інша нація»

  • Бути письменником і культуртрегером Володимиру Єшкілєву, мабуть, судилося долею, навіть попри осяяння в дитячому віці в абсолютно невідповідному для такого акту місці (чи, навпаки, навіть дуже відповідному, заплескали би в долоні постмодерністи) – в овочевому магазині на розі вулиць Січових Стрільців і теперішньої Чорновола, серед моркви і капусти. Як наслідок, він у семирічному віці написав свій перший роман – цілий зошит на 96 сторінок від руки, з власними ілюстраціями зорельотів, ідея якого лягла набагато пізніше в основу фантастичної трилогії «Фаренго»…

    Автор терміна «станіславський феномен»

    Тож Володимир Єшкілєв ще з дитинства знав, що буде письменником, а після закінчення історичного факультету теперішнього ПНУ працював вчителем правознавства та історії в школах Івано-Франківська. Той період подарував йому знайомство з Олегом Гуцуляком, тоді шкільним лаборантом, тепер – кандидатом філософських наук, доцентом кафедри філософії та соціології ПНУ. Знайомство вилилося в дружбу і в співавторство роману «АDЕПТ, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен», який був написаний 1993 року і надрукований через два роки у журналі «Сучасність». Книжка має динамічний і захопливий сюжет, який переносить читача у ІХ століття, знайомить із суворими воїнами слов’яно-варязької Русі часів Аскольда і Хельга, мудрецями таємничої Хазарії та святими відлюдниками із християнських монастирів Єгипту. Роман вийшов окремою книжкою 1997 року і в майбутньому мав ще два перевидання.

    Початки дев’яностих в Івано-Франківську неможливо уявити без «станіславського феномена» – групи письменників та художників, у творчості яких найрафінованіше були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу. Цей термін був уперше сформульований саме Володимиром Єшкілєвим під час мистецької дискусії на акції «Рубероїд» 13 червня 1992 року. Вислів дотепер бродить привидом Україною, набуваючи різноманітних конотацій, у тому числі й дисертаційних.

    Гідною феномена виявилася і «Плерома» – абсолютно флагманський проєкт, як на ті часи. Світ побачили три її номери – як часопис філософії візуального мистецтва, теорії мистецтвознавства та культурології, який вийшов 1996 року, і як «Повернення деміургів. Мала українська енциклопедія актуальної літератури (МУЕАЛ)» в 1998 році. Упорядковував енциклопедію Володимир Єшкілєв спільно з Юрієм Андруховичем за технічної участі Олега Гуцуляка та Павла Підопригори. Це була авторська літературна енциклопедія, яка віддзеркалила процеси і тенденції українського літературного процесу кінця 90-х років минулого століття і мала на меті створити альтернативний канон української літератури шляхом різкого розриву з традицією української радянської літературної класики та ставила під сумнів таких її авторитетів, як «шістдесятники».

    Згадуючи ті часи, Володимир сміється, що саме завдяки «Поверненню деміургів» він став «сірим кардиналом сучукрліту», адже, за визначенням Ігоря Сида, «Єшкілєв повівся з сучукрлітом, як з колекцією комах, і нажив собі купу ворогів»…

    Потім було редагування та впорядковування кількох знакових проєктів тих часів, як-от «Потяг 76» та журнал «Ї», і навіть повернення до викладацької роботи – у Західноукраїнському економіко-правничому університеті та у Київському інституті сучасної психології і психотерапії. Досвід цікавий і багатий, але не йде в жодне порівняння з письменницькою працею: Володимир дуже багатогранний письменник, успішно працює в широкому діапазоні літературних напрямків сучасної літератури. Від так званого «мейнстріму» та есеїстки до біографічних романів, зокрема «Втечі майстра Пінзеля», яку автор презентував у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні 2009 року у рамках програми Open World. І від космоопери до історичних романів.

    Війна за ідентичність нації

    На сьогодні Володимир Єшкілєв – автор 15 романів, і кожен з них ставав предметом широкого зацікавлення та обговорення, але автор стверджує, що загалом лінивий і любить поспати.

    «Якщо мене щось захоплює, – каже Єшкілєв, – я можу 30 годин писати безперервно. Крім того, з часом з’являються чисто професійні навички писання. Текст формується в голові, а не на папері. Я завжди мріяв про великі метаромани, про створення світів, у яких я був би деміургом, себто творцем».

    Зараз йому це вдається, бо творить свої світи – грандіозні й ефектні, вільно мандруючи в часі на десятки століть у минуле та майбутнє. Від «АDЕПТа» до трилогії про проклятих гетьманів: «Унія» про Івана Виговського – 2019 р., «Каїн» про Павла Тетерю – 2020 р., зараз автор працює над завершальним романом трилогії, робоча назва якого «Малх», про Петра Дорошенка. Трилогія присвячена тим постатям української історії, відомості про яких у радянський період замовчували, а з постанням незалежної України так і не відкрили заново…

    «Нині в Україні триває війна за ідентичність нації, – переконаний Володимир Єшкілєв. – І ми в цій війні стикаємося з тим самим полем проблем, які стояли перед українцями і в середині XVII ст. Вітчизняна історія ходить колом, такими собі зачарованими петлями часу. Як зійти з них на магістраль?»

    Відповідь, каже письменник, захована зокрема в тому далекому часі. Те, що відбувається нині в Україні, має прямі паралелі з Руїною – добою, що тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманства Івана Мазепи. А таємні пружини Руїни стискалися за попередніх часів, коли Україна стала однією з ключових територій для побудови економіки Нового часу…

    «Пора усвідомити, – акцентує митець, – що саме з нашої самобутності має виводитися візія українського майбутнього, а самобутність полягає не у варениках, шароварах і вишиванках, а у здатності зробити те, на що не спроможна жодна інша нація».

    Складова реальності – містика

    І, звичайно, не можна не згадати його особливої любові – науково-фантастичної літератури, багата бібліотека якої зібрана ще з дитинства. У 2011-2014 рр. Володимир Єшкілєв був куратором проєкту «Карпатська Мантикора», в рамках якого було проведено три Міжнародні літературні фестивалі «Карпатська Мантикора» та видано два числа часопису «Мантикора», присвячених актуальним проблемам української фантастики, фентезі та альтернативної історії. Також під час фестивалів проводився конкурс «Золота мантикора» на найкраще оповідання у напрямі метареалізму. Саме 2011 року вийшла перша частина космоопери-трилогії

     «Фаренго» – «Тінь попередника», потім були «Гніздо» у 2014 році, та «Гойдалка» у 2017 році. Загалом – сім років роботи обсягом у 1300 сторінок, на яких розгортається широка картина майбутнього світу, де людство, проходячи крізь нові етапи соціального та технологічного становлення, зустрічає нові виклики та потрапляє до глухих кутів еволюції, де наукова фантастика та пригоди на численних планетах тісно сплетені з соціальною проблематикою…

    Є ще одна мистецька сфера, яку письменник відкрив для себе нещодавно і яку успішно освоює, – кінодраматургія. За останні три роки у співавторстві з Тарасом Бенюком та Соломією Ільницькою зроблено кіносценарії повнометражних художніх фільмів «Шлях Богомола» за однойменним романом Володимира Єшкілєва та містичного детективу з робочою назвою «Третій». Також за романом «Патерн» було написано кіносценарій «Pattern» у співавторстві з Тарасом Бенюком та 2019 року знято фільм. Це перший повнометражний художній фільм, знятий в Івано-Франківську кінокомпанією «Ukrainian West Film». Його прокат планувався на 2020 рік, але у зв’язку з пандемією відкладений до наступного року, як і презентація роману «Патерн». У цьому фільмі Єшкілєв зіграв роль «смотрящєго» за сегментом шоубізнесу. Також він виступив співавтором сценарію кінокомедії «Все буде ок», прем’єру якої попередньо оголошено на січень 2021-го.

    Важливе місце в житті Володимира Єшкілєва займають подорожі не тільки в часі на сторінках книг, а й у просторі, з яких він ніколи не повертається колишнім. У довгому списку – мандри Францією, Італією, Північним Кавказом, Росією, Ізраїлем, Східною Європою, Балканами та Середньою Азією. У короткому – містичні місця Ірану, Тибету, Індії, Єгипту, де він досліджував піраміду фараона Теті у Нижньому Єгипті, відвідав монастирі Алчі-Гомпа і Ламаюра в Західному Тибеті, священне тибетське озеро Манасаровар та здійснив паломництво до забороненого для європейців храму Джаганатха в м. Пурі, Індія. Зокрема з подорожі Індією письменник згадує:  «Завжди було подвійне враження від побаченого. Матеріальна дійсність трошки розчаровувала: вона була менш яскравою, ніж на картинках у книжках. Але ті енергії, які я відчував, дійсно вражали…»

    Містика завжди була складовою його реальності. «Я завжди відчував, що можу передбачувати події, відчувати людей на тонких рівнях, – каже Володимир Єшкілєв. – Десь у середині 90-х почав читати популярний тоді теософський часопис «Аум»: там друкувалися перші переклади Блаватської, Анни Безант, уривки з лайтманівської «Кабали». Зрештою, не те, щоб я став окультистом, але ці речі набули для мене самостійної ваги. Якби я не був письменником, то став би кимось на кшталт… ну, я не знаю, може, й магом».

    Пригадує, як у 1987 році один з його родичів явився до нього уві сні й сказав, що він помер. Через чотири дні прийшла телеграма з повідомленням, що це дійсно сталося. Це для Єшкілєва була перша демонстрація існування якщо не синергії, про яку писав Юнг, то принаймні якогось іншого світу. То було, попри жаль за померлим, світле відчуття. Мені дуже не хотілося померти і більше не існувати, і з того моменту в мене з’явилося переконання, що той світ існує. Це дало велику надію і велике полегшення…

    З одного боку, Володимир Єшкілєв не вірить у кінець світу, бо спілкувався з дуже багатьма просвітленими людьми: з монахами в Єгипті і Лівії, з тибетськими монахами, з дуже просунутими людьми і в Україні, і жоден з них не дає прогнозу про закінчення світу. А з іншого – говорить про різні стратегії виживання у сучасних умовах і каже, що знайшов свій комфортний острівець серед цього всього занепаду.

    «Ми з дружиною Надією так само усамітнилися – квартира, бібліотека, старі фільми, хороші книжки, – каже Єшкілєв. – Дивитися на цей світ з якоїсь, як написали мені у Фейсбуці, вежі зі слонової кістки. Ну, хай буде. Вибачте, будь ласка, такий вже я сноб, і якщо прийде всесвітній пісєц, я хочу зустріти його в смокінгу, з посмішкою і келихом шампанського, а не в подертих трусах».

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!