Чоловік-тиран довго знущався над дружиною і чотирма дітьми. Мало не вбив. Вони повтікали назавжди з ненависної хати. Тепер переховуються. Мама гарує на кількох роботах, аби прогодувати сім’ю. В однієї з донечок епілепсія та рак, кілька тижнів тому вона ще й зламала стегно та потрапила в реанімацію. Жінка ледве витримує, забула, коли востаннє нормально спала. Грошей катастрофічно не вистачає. Найстарша, 16-річна донька дуже злиться, коли мама бере допомогу від волонтерів: «Не ганьби мене! Ти є мама, ти маєш дітей, і ти повинна нас забезпечити».

Не буди лихо, поки тихо

Її дівоче прізвище Поліщук. А те прізвище, яке записане в паспорті після заміжжя, Руслана хоче забути назавжди, та й страшно навіть уголос його вимовляти чи, не дай Боже, публікувати в статті – колишній чоловік і досі не знає, де саме вони з дітьми мешкають. «Не буди лихо, поки тихо», – каже жінка.

Говоримо з Русланою в лікарняній палаті. У відділенні залишилися тільки важкохворі діти. Надійка не може заснути, болі дуже мордують, дитина весь час стогне. «Надієчко, потерпи, дівчинко моя, тихесенько…» – мама гладить її по животику, дитина трохи заспокоюється, заплющує оченята. 

33-річна прикарпатка Руслана Поліщук з самого дитинства не мала спокійного життя. Коли їй було шість років, батьки загинули в аварії. Разом із двома сестрами і братом їх узяла під свою опіку тітка, в якої, до речі, було ще своїх п’ятеро дітей.  Сиротам жилося нелегко.  «Чужі діти нікому не потрібні…» – тихо зітхає жінка.

У 16 років Руслана одружилася. «Сестри мені тоді казали, щоб не йшла з ним під вінець, – пригадує вона. – Повторювали, що не буде мені з ним добре. Щось відчували, певно… Але де би я їх тоді послухала… Своє знала».

Стидно перед людьми

Перший час сім’я жила добре. З чоловіком – душа в душу. Та й свекруха трапилася хороша, була Руслані, як мама. Народжувалися дітки. Спершу Христинка. Потім була Надійка, з’явилася на світ здоровенька, а через чотири місяці як почало судомити… Епілепсія. Дівчинка потребувала ретельного догляду, з часом вже здебільшого лежала. Далі народився Володя, потім Сашко.

А тоді щось зламалося у цій сім’ї. Чоловіка ніби підмінили. Він перетворився на ката. Ненависть до дружини просто спалювала Віктора. Їздив на заробітки, але гроші не надсилав. Почав пиячити, гамселити жінку, до найстаршої доньки прискакував битися, хвору Надійку обливав холодною водою, якось навіть з ножем кидався, і з сокирою бігав, бив дружину і в лікарні, коли вона з хворими дітьми там лежала – медсестри вспокоювали дебошира. Все йому було не догода: не так їсти зварила, недобре прибрала, не те сказала… Говорив жінці, що зітре її з землі. Скільки заяв у поліцію Руслана писала… Чоловіка закривали за ґратами на кілька тижнів, а потім усе повторювалося знову.

«Одного разу, а це було взимку, він вкотре здурів, – пригадує Руслана. – Зачинив хату, малу навіть у туалет надвір не хотів випускати. Прийшли його друзяки, довго пиячили. А потім як почалося… Віктор викинув з кімнати всі мої речі і вигнав на мороз. Напівроздягнута, я побігла до сусідки, там пересиділа кілька годин. Повернулася в хату. Він запроторив мене у порожню кімнату, перед тим усе звідти повиносив: одяг, килим, покривала… Лишив голу кімнату, був тільки матрац. Конвектор вимкнув. «Будеш тут спати, може, здохнеш нарешті», – отаке процідив мені. Я була в самому светрі. Коли він заснув, донька принесла мені покривало і гарячого чаю – інакше я би вмерла від холоду. Але якось відсиділа. Свекруха благала, аби я кудись втікала з дітьми, вона й сама боялася того ката. А куди я мала подітися з чотирма дітьми?»

Знущання продовжувалися, хата постійно дрижала від скандалів. Тиран тримав у страху всіх домашніх. Люди в селі навіть не здогадувалися, що там аж таке коїться. Руслана завжди намагалася показати на загал картинку щасливої сім’ї. Нащо? Бо дуже стидно було перед людьми.

Сама-самісінька

Під час чергової бійки діти знову викликали поліцію. Змордованій жінці поліціанти так і сказали: «Руслано, вирішуй щось нарешті. Так далі не можна жити. Колись він таки заб’є вас всіх до смерті».

Вона зібрала пожитки, дітей і поїхала до подруги, яка жила під Франківськом і давно кликала до себе, бо ж знала про домашнє пекло. «Мені було дуже шкода лишати ту хату, – говорить жінка. – Скільки я коло неї наробилася, скільки вклала туди…»

Через тиждень ексчоловік привів до хати нову жінку з двома дітьми. Руслана зітхнула з полегшенням, але її страждання не припинилися. Віктор продовжував їх тероризувати, повсюди шукав утікачів, писав страшні повідомлення, погрожував, що коли знайде, то задушить. Писав заяви в поліцію, але там вже добре знали, що й до чого: «Ти при своєму розумі, хлопче? Дай їй спокій! Ти ж її фактично вбивав!»

Руслана змінила номер телефону і цілий рік мала спокій. За цей час орендувала квартиру, ночами вишивала і продавала свої роботи – так і виживала сім’я. Жінка тоді дуже сильно зіпсувала собі зір. Грошей катастрофічно не вистачало. «Сама-самісінька під білим небом з тими діточками», – опускає очі Руслана.

Соцвиплати на дітей тоді припинили аж на 12 місяців, бо ж горе-батько писав скарги у всі установи, мовляв, дружина викрала дітей, поливав її багном, як міг. Тяганина тривала не один місяць. Зрештою таки розібралися, що й до чого, дітей лишили мамі. А Віктор дав спокій, коли дружина пригрозила, що подасть на нього до суду.

«Як я це витримала?»

Через деякий час Руслана зустріла чоловіка, якого покохала. Думали про одруження, жінка завагітніла, народила хлопчика… А потім знову черговий удар – коханий зрадив із близькою подругою Руслани. «Я вже так наїлася того всього, що більше не хочу заводити жодних стосунків, – сумно всміхається вона. – Буду жити лише заради дітей». 

Нині з сім’єю мешкає ще дівчина Мар’яна та її двоє малюків. Руслана пошкодувала молоду маму, коли дізналася її історію: з неблагополучної сім’ї, рано вийшла заміж, чоловік почав зраджувати… «Відчула в ній свою рідну душу, – каже Руслана. – Прихистила. Мар’яна помагає мені з дітьми, поки я заробляю гроші. У нас були такі складні часи, що ми обоє по кілька днів голодували – все дітям віддавали. Коли дуже хотілося їсти, пили воду». 

Жінці часто дорікають за Мар’яну, мовляв, сама ледве зводить кінці з кінцями, та ще й привела трьох чужих до хати. «Хай собі люди базікають. Мені стало шкода тої бідолашної дівчинки, по суті, вона ще сама дитина, а вже стільки натерпілася в житті, – каже жінка. – Нам удвох легше. А людям яке діло? Хіба я в когось брала на нас гроші? Все сама заробляю, своїми руками».

Торік Руслана поїхала на заробітки в Польщу, гарувала там на двох роботах: на кухні в піцерії і на будівництві. «Ледве витримала, але нема куди діватися, – каже жінка. – Удома купа дітей».    

Найстаршій Христі зараз 16 років, вона дуже злиться, коли мама бере бодай якусь допомогу від волонтерів, дівчинці соромно, вона випалює: «Не ганьби мене! Ти є мама, ти маєш дітей, і ти повинна нас забезпечити».

Володі скоро буде десять років. Чемна дитина. Все помагає: і по хаті, і за братиками-сестрами догляне. Любить готувати чай для мами.

Сашкові сім років. Гіперактивний хлопчик, який часто дивує різними витівками. Але якщо гарно попросити, то він послухає.

Найменший, 3-річний Владик, обожнює маму. Коли вона кудись іде, малюк складає рученьки і починає плакати: «Я тебе молю, мамочко, тільки не лишай мене, не йди нікуди, будь ласочка…»

Найважче з 12-літньою Надійкою. Вона лежача, майже не говорить. Сім років тому в дівчинки, яка й так мучилася через епілептичні напади, діагностували рак. Медики сказали, що він не лікується, просто лишилося чекати. Тіло у дівчинки періодично відмовляє, але після масажів стає трохи краще.

Кілька тижнів тому під час чергового нападу дитина отримала перелом стегна, адже кістки стали дуже крихкі, на добу впала в кому. Зараз у лікарні, мама весь час поруч, вже забула, коли нормально спала. Надійці постійно ставлять крапельниці, дуже потрібні пелюшки, дорослі памперси.

«Багато хто дивується, мовляв, як я це все витримала, –  говорить Руслана. – Не знаю… Стається біда, і ти просто йдеш вперед, не задумуєшся, як то робити… І якось воно потроху вирішується. Іноді здавалося, що ось-ось – і здурію. Але нічого – жива-здорова».

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочі допомогти Надійці можуть надіслати кошти на рахунок ПриватБанку 4731 2191 1106 6183 (Ореста Возняк, волонтерка, керівниця освітньо-благодійного проєкту «Янголи поруч», яка зараз допомагає доньці Руслани Поліщук). У призначенні вказати – для Надійки.