Втратила на війні сина: як мати загиблого захисника допомагає пораненим військовим у Калуші

    • Опубліковано: Автор: Ткач Дмитро
     
    Історію медсестри з лікувальної фізкультури, яка спеціалізується на допомозі військовим, розповіли на сторінці Калуської міської ради.
     
    «Не хотіла, щоб син був військовим, а тепер захоплююсь нашими захисниками», – зізнається Галина Лучка.
     
    Жінка втратила на війні сина, але знайшла в собі сили піклуватися про інших. Про що говорять справжні чоловіки, коли потрапляють у тилову лікарню, як зрозуміти молодого бразильця, який героїчну смерть вважає за щастя, і як не померти від болю, коли стоїш на місці загибелі сина, про все це розповідає медсестра.
     
    Галина Лучка — працівниця Калуської центральної районної лікарні. Медсестрою з лікувальної фізкультури у цьому закладі вона почала працювати майже 40 років тому.
     
    Тривалий час, каже, допомагала пацієнтам, які зазнали різних травм чи то в побуті, чи за інших життєвих обставин і хвороб.
     
    “Це і дихальна гімнастика після важкої операції чи пульмонологічних ускладнень, і відновлення пацієнта після інсульту, навчання ходьбі після травми, розроблення суглоба після зняття гіпсу”, — пояснює Галина Іванівна.
     
    Жінка додає, що вдома міцна родина: чоловік, дорослі, уже одружені, син та дочка й четверо онуків.
     
    “Діти мої дуже дружні були завжди. Якось навіть із дитсадка разом утекли були, — з легкою посмішкою пригадує жінка. — У доньки, якщо якась проблема, то вона одразу до брата дзвонить. І він так само. Мені як мамі було завжди це дуже приємно. Коли поодружувались, почали жити зі своїми сім’ями окремо, але у неділю завжди до мене приїжджали. Традиція така була у нас. Я наварювала вареників. Так було до війни”, – додає медсестра.
     
    У 2021 році син Галини підписав контракт і пішов працювати в місцевий військкомат. За місяць до вторгнення його направили на навчання у Рівне, а 24 лютого — на Житомирщину. Його підрозділ (14 бригада імені князя Романа Великого) захищав місто Малин, а потім їх перекинули у Миколаївську область.
     
    “Ціною власних життів військові намагалися стримати наступ ворога з боку Херсону. Але Віталік мені мало розповідав про це. Завжди заспокоював, що все добре… Востаннє подзвонив о 6 ранку 26 березня. Попросив не хвилюватися й пообіцяв зателефонувати ввечері. Але вже не подзвонив…”, – із сумом згадує Галина.
     
    Син загинув у селі Благодатне на Миколаївщині. За 10 днів до цього йому виповнилося 37 років. Мама впізнала тіло сина за татуюванням.

    Читайте також: Історичний момент: у храмі на Довженка перша служба Православної церкви України (ВІДЕО)

    • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!