Ірина Онищук — франківська акторка, яка працювала в театрі російської драми, після Революції Гідності вирішила повернутися додому. У свої 40 вона встигла багато: змінювала театри та народжувала дітей, здобувала освіту та знімалася в кіно. «Галицький кореспондент» поговорив з нею про будні, ролі, цінності та зміни, які відбулися всередині кожного з нас.

Пані Ірино, я б хотіла почати цю розмову з вашого початку кар’єри.

Я закінчила Інститут мистецтв Прикарпатського університету, це був перший курс акторства. Після цього пішла працювати в Театр ляльок, тому що вчилася на державному і змушена була відпрацювати три роки там, куди направлять. Але це трошки було не для мене. Я — егоїстка, люблю бачити людей наживо, тому після цього я поїхала у Київ.

Чому це не ваше? Що не так у роботі з ляльками?

З цією роботою все так. Це творча специфіка, яку треба любити, щоб оживляти ляльку, розчинятися в ній. Це може бути лялька-маріонетка, як ми звикли, або яку ти вдягаєш на руку. А може бути будь-який предмет, який лялькар має здатність оживити.

Треба вміти підключити уяву, фантазію. Це скульптурна робота з багатьма нюансами. А голос — кінцевий результат. Я б рекомендувала театральним закладам ввести предмет «ляльководіння», щоб студенти фантазували. Хай би оживили вазон чи вазу.

Якось приїжджали литовці, і я бачила, які в них ляльки — вони божественно грають. Ти дивишся і розумієш, що їхні ляльки грають краще, ніж деякі люди.

Отже, минає три роки — і ви їдете в Київ?

Так, ми поїхали разом з моїм першим чоловіком Тарасом Бенюком. Він згодом отримав роботу в Москві — це був театр Романа Віктюка, а я залишилась у Києві. Мене тоді приваблював театр російської драми імені Лесі Українки. Це було ще до Революції Гідності: я багато читала російської літератури — Достоєвський, Чехов, ми їздили у Москву на вистави тощо.

У цьому театрі я працювала шість років. Це була хороша школа, де постійно працюєш над собою, тому що щороку треба здавати самостійні роботи з якихось уривків. Хтось запрошує тебе у свої уривки, а десь ти, як режисер, запрошуєш інших. Загалом у театрі було 120 акторів. Я прийшла молода, мені треба було показати себе, поставити голос — мене тоді добре навчили.

Паралельно я знімалася у фільмах. Можливо, вони не дуже касові, але вони українські, і я в них у головних ролях. Далі почалася Революція Гідності. Чоловік саме тоді сказав, що йому надто важко в Москві, що він не хоче там залишатися. Я підтримала: хай повертається.

Я все більше думала, що буде війна, не хотіла грати російською мовою російські твори. Так ми з чоловіком вирішили повернутися до Івано-Франківська.

У Києві, ви перейшли на російську в побуті теж?

Так, треба було добре говорити, і мені це легко давалося, адже я багато читала російською. Але всі роки, поки я жила в Києві, мене гнітило відчуття, що щось тут не так. Хоч усе це було ще до війни. Було принизливо, коли ти весь час підіграєш росіянам у своїй країні.

Зараз мені соромно за це, але тоді так робили і жили більшість із нас. Ми мали бути в ногах російських акторів. Вони приїжджали до України знімати російські серіали, бо тут було дешевше. І їхні актори були в головних ролях, а ми — на другорядних. Але нам треба було заробляти, і ми на це погоджувалися.

От ти приходила на кастинг — і тобі одразу казали: «на руском». І ти переходиш, тому що хочеш отримати роботу. А ще я знаю випадки, коли люди не погоджувалися у побуті говорити російською і звільнялися. У побуті теж мала бути лише російська. У театрі в Києві.

Все це накопичувалося: там дзвіночок, там дзвіночок. Я багато знімалася у фільмах, але якщо це були російські фільми, то це завжди були другорядні ролі. Головні ролі були лише в українських стрічках. А я завжди була амбітна, хотіла грати головні. Тож у Франківську я хотіла робити своє.

Та ви повертаєтеся до Франківська й одразу йдете в декрет?

Я народила першу дитину, але в декрет не пішла. У мене є троє діток, але в декреті я не була жодного дня. З дітьми багато допомагала мама.

Ми повернулися у Франківськ і почали з Тарасом робити «Новий театр». Я віддала цьому театру п’ять років, там було багато моїх постановок. Він тоді працював у «Княгинині». Зараз цей театр має назву «IF DRACO» і працює у Палаці Потоцьких. Але сім років тому ми з Тарасом розійшлися. Тоді я вирішила шукати нову роботу.

Спокус повертатися до російських проєктів більше не було?

На жаль, були. Я довгий час усе це ігнорувала, а тут щось так усе навалилося. Я мала кредитку на 20 тисяч гривень і ніяк не могла її закрити. Це була велика сума. І мені запропонували зйомки на три дні. Це був уже 2022 рік, у повітрі пахло війною, але було так тяжко, що я згодилася знятися в якомусь їхньому серіалі.

Був момент під час останньої, складної і довгої сцени: у мене вискочило якесь українське слово. Я почала вибачатися, бо розуміла, що всі вже чекають закінчення. Якийсь оператор почав на мене нарікати, ще й з матюками. А я у відповідь ще більше вибачалася. Режисер за мене заступився. Мовляв: годі, це не ваша рідна мова, ви й так дуже добре говорите, в цьому немає вашої вини. Це мене тоді дуже вразило: чому вони це розуміють, а я — ні?

Словом, я закрила кредитку, повернулася додому, і вночі почалося повномасштабне вторгнення.

Розкажіть, як ви потрапили у наш драмтеатр? Ростислав Держипільський (директор – авт.) вас знав до цього?

Мені вже було 35. Він, як артистку, мене дуже любив. Завжди гарно спілкувався зі мною, але на роботу брати не хотів. Спитав, чому я не їду в Київ. Я пояснила, що одна і в мене дві дитини. А в мене в Ямниці своя хата, мама допомагає з дітьми, любить їх, подвір’я, школа поруч. Мені не треба шукати велосипеда. І міста мені теж не треба, бо добре в селі — мені треба був лише театр.

Він тоді відповів, що не може забороняти мені подаватися на конкурс. Але й не хоче брати на роботу, щоб я грала одну роль і сиділа на лаві запасних. Я відповідала, що буду грати усе підряд. Готова танцювати у масовці.

Розкажіть, як виглядають ці конкурси?

Прийшла я на конкурс, підготувала монолог, грала дуже добре. У комісії були Ростислав Держипільський, Ольга Комановська, Олексій Гнатковський та Жуль Одрі (французький режисер, який на той час працював у франківському драмтеатрі — авт.). Крім цього, є фахівці, які перевіряють твій вокал та пластику в танцях. Позаду сідають актори — їм цікаво, хто подається на роботу до театру.

Пригадую, граю, а Жуль не витримує, встає і кричить: «Ростик!», а той: «Сядь!». Через деякий час він знову встає з вигуком: «Ростик!», а Держипільський йому знову: «Сядь».

Я продовжила грати, плакала в тій ролі, не зупинилася. Того дня було багато претендентів, але зазвичай набирають молодь, мого віку не потребують, бо актори такого віку, як правило, вже є. Словом, я дограла, мені поплескали — і я пішла. Помітила тоді, що Держипільський опустив очі, думав, що зі мною робити. Не сказав ні слова. Результати мали оголосити через три дні.

Ви вже відчували, що він вас візьме?

У той момент ще ні, дуже хвилювалася. Але все це відбулося вдень, а ввечері цього ж дня я їхала до Києва на кінопрем’єру фільму. Заходжу в своє купе — а там сидить Держипільський разом із Одрі. І Держипільський кричить: «Бенючка, ти що мене переслідуєш?» А він цього дуже не любить. Я почала виправдовуватися, що їду на кінопрем’єру, але в той вечір ми обоє зрозуміли, що я працюватиму у театрі. Хоч ми тоді ні слова про це не говорили. Обговорювали вистави та фільми, але жодного разу не згадували про мою роботу.

Давали вам масовки?

Давали. Але разом з тим він мені одразу дав невеличку роль Офелії в Гамлеті», Лависі в «Енеїді», а згодом я отримала шість ролей у «Людині з довгою тінню», у цій виставі я граю, як чоловіків, так жінок, треба швидко переодягатися.

Це мені так здалося, чи вас навмисно ставлять на ролі, де грає по 2–3 актори?

У театрі багато постановок на гуцульську тему, мене справді там не задіюють. Мені дають ролі, де треба багато перевтілюватися — характерні, пластичні. Але разом з тим я можу грати курчатко у свої 40. Мене добре загримують — і ніхто навіть не впізнає, що це я.

У «Якові» маю дуже гарну роль комуністичної фанатички. Як на мене, для актора це класно, коли він уміє перевтілюватися до невпізнання. До слова, у виставі «У джазі тільки дівчата» маю роль Цукерочки — таку подібну до Мерилін Монро. Я там співаю. Дуже люблю цю роль.

Але разом з тим маю ролі у камерних виставах на кшталт «Алло» чи «Дім, де уламки горять».

Недавно я була на виставі «Дім, де уламки горять», ви після неї сказали, що, ви ще й психологиня, яка працює з військовими. Розкажіть про це більше.

Мій чоловік Станіслав Онищук має свій приватний шпиталь. Він відкрив його перед повномасштабною війною, щоб робити естетичні пластичні операції. Головним напрямком мало бути видалення аденом простати у чоловіків. Але почалося повномасштабне вторгнення, і Станіслав цей шпиталь безкоштовно переобладнав для потреб військових. А я в цей час пішла вчитися на психолога у Прикарпатський університет. Тож нині я щопонеділка працюю у цьому шпиталі — проводжу різні заходи та консультації як психолог.

А чому ви пішли вчитися на психолога? Яким був запит?

Я була вагітна втретє, почалася повномасштабна війна. Дуже налякалася, боялася за дітей, за майбутнє. Не могла впоратися із собою всередині, шукала якісь опори, тому пішла вчитися — в першу чергу для себе. А вже далі зрозуміла, що можу допомагати іншим.

До речі, недавно до мене звернулися жінки з організації «Дружина воїна», які попросили зробити з ними постановку, щоб вони могли розслабитися та вивільнити себе. Вони цією виставою зможуть збирати гроші для підрозділів своїх чоловіків. Я з радістю погодилася. Для дружин воїнів ця терапія буде надзвичайно цілющою. Вони зможуть там і поплакати, і посміятися.

Розкажіть більше про роботу у шпиталі?

Я проводжу там час: готую з ними їсти, смажимо шашлики. Також організовую різні вечори. Наприклад, ми запрошували Іздрика або робили вечір творчості Лесі Українки чи Ліни Костенко.

Але, крім цього, проводжу з ними персональні сесії. Маю освіту магістра з психології, а крім цього закінчила різні курси, які дають мені право працювати із ПТСР, КПТ, гештальтом тощо. Все це дає додаткові інструменти, щоб працювати з різними запитами. Але в шпиталі у нас є окремі психіатри, окрім мене.

«Дім, де уламки горять» — це нова вистава на тему війни. Вона одна з небагатьох, де достатньо вільних місць, бо не всі квитки продаються. Вам не шкода, що вона непопулярна?

Тема важка. Вистава важка. Ми довго думали, робити її чи ні. Зрештою, такої п’єси не існує: в ній трохи текстів із Ремарка, а трохи — з життя. Мене запросили туди як психолога — зіграти роль психолога. Ми вигадували сцени з почутих історій, бо розуміємо, що тема має бути близька багатьом.

Ми не можемо уникати теми війни, навіть попри те, що не всі хочуть йти на такі вистави. Одні воюють — у них питання, чому інші не воюють. Хтось лише пішов на війну, а хтось повернувся. І так буде далі, бо війна ще не закінчується. Хіба станеться якесь чудо. Попри те, що вистава дуже коротка, в ній повно болючих суспільних тем.

А ще у виставі багато уваги приділяється мові. Ви не боялися, що ця тема може відштовхнути якусь частину глядачів?

Ми це розуміли. Тема мови — це позиція нашого театру. Ми будемо говорити про неї завжди і попри все. Українці не можуть говорити мовою окупанта. Крапка. Тому ми свідомо додали цю тему у виставу.

Війна почалася не з танків і не з куль — вона почалася з телебачення, через російські серіальчики, через музику, через артистів. Вона почалася з їхньої літератури. Вони вкорінювали нам мову через книжечки, які ми любили. Це все робилося дуже продумано. Тому що вони думають на сто років наперед.

Вони вже зняли фільм про княгиню Ольгу і приписали, що вона їхня. А ми, на жаль, досі не зняли про неї, бо у нас немає грошей. І поки ми про це з вами говоримо, Київ продовжує говорити російською. А ти дивуєшся: що ще має статися, щоб вони перейшли? Ну як так? Поясніть.

У ваш центр приїжджають військові зі сходу теж? У вас немає мовних проблем?

90% переходить на українську мову. Самі. Хтось ламано, але переходять. І дуже рідко зустрічаються ті, які досі говорять російською. Я, як психолог, розумію всіх людей, а як артист вважаю, що має бути позиція. І про це має говорити культура.

І так, я розумію, чому люди пропускають цю виставу. Але разом з тим ті, хто потрапляють на неї, дякують нам і кажуть: «Ми відчуваємо, що не одні з такими проблемами, що нас чують та розуміють».

Чи не забагато ви на себе взяли?

Забагато. Я розумію це і намагаюся брати менше. Паралельно працюю з психологом та коучем. Ходжу на супервізії, де виговорюю, чи правильно я все зробила. Бо буває, такого наслухаюся від військових, що два дні спати не можу. Я мушу десь виговоритися, щоб сказати: «Я все це пережила разом з ним».

Це важко. У мене болить голова, його картини стоять мені перед очима. Тож я зрозуміла, що варто брати менше консультацій. Зокрема, не беру ПТСР (посттравматичний стресовий розлад — авт.).

А ви працювали з військовими з ПТСР?

Так, я пройшла відповідне навчання, маю дозвіл, маю книгу, за якою працюю. Це американська техніка, де ти рухаєшся з військовим крок за кроком. Нас навчав американець онлайн, і якщо ти починаєш за нею працювати, то треба рухатися далі. Це важко, це велика напруга. Бо йде дуже глибоке колупання.

У мене був клієнт, який прийшов до мене свідомо. Він був снайпером. Він сказав, що йому важко і він хоче зі мною це пройти. Я пояснила, що це довго, а я — початківець. Ми працювали десь пів року. Але з того часу більше ПТСР не беру. А з ним ми стали друзями, наші сім’ї тепер дружать.

 

Розмовляла Тетяна Соболик