Рашків – невелике покутське село поблизу Городенки, яке славиться своїми вишивальними традиціями. Про це свідчить родина Галини Фернюк, де з покоління в покоління передається любов до українських орнаментів.

Лише її мама Оксана Данилюк вишила своїй доньці сім сорочок, не враховуючи вишитих рушників, подушок, тканих верет і гуцульських килимів. Домашній ткацький верстат жінка опанувала сама. Шукала відраду у вишивці й бабуся Ганна Воробець (Дичук), про яку Галина Фернюк повідала «Галицькому кореспондентові» цікаву, а подекуди трагічну родинну історію.

Бабуся Ганна Воробець (Дичук) разом із братами Михайлом і Василем зростала в атмосфері любові й достатку, адже її батьки Євдокія та Андрій Дичуки були заможними селянами. Рано одружившись, вирушили до м. Бар, що на Вінниччині, на заробітки. Там у них народився старший син Михайло. Та коли більшовицька армія зайшла в місто й на очах прадіда Андрія вбила начальника пошти, зрозуміли, що потрібно повертатися додому. В рідному селі купили великий шмат землі й почали господарювати. Відтак доля їх потішила ще двома дітьми – донькою Ганною і сином Василем. Ніщо не віщувало біди.

Та багатство людей муляло очі ненаситній радянській системі, тому розкуркулення прабабусі Євдокії й прадіда Андрія було неминуче. Забрали все й разом із молодшим сином Василем відправили етапом на Сибір. Ганна на той час уже була одружена і її минула сибірська каторга, а старший брат Михайло служив у лавах УПА. Євдокія з Андрієм та сином не здавалися і фортуна їм усміхнулася – їм трьом вдалося втекти від важкого сибірського життя. Але Василь додому так і не доїхав – родина Галини Фернюк припускає, що його в потязі пограбували і вбили, оскільки бабуся Євдокія перед відправкою з Сибіру дала йому в дорогу трохи грошей.

Євдокії і Андрію Дичукам поталанило більше – вони все-таки щасливо повернулися на рідну землю, та, як виявилося, – ненадовго. Одного разу до них прийшла циганка і напророчила страшні слова: «Далеку дорогу пройшли, але ще й далеку дорогу пройдете». Незадовго після цього на них знову чекав Сибір. Та поїхала лише сама прабабуся Євдокія, де пробула до 1956 року, а прадіда зі Львова повернули назад додому, оскільки здоров’я в нього вже було підірване. Помер в 1953 році.

Сумна доля, не без допомоги «добрих людей», чекала й на сина Михайла. Він був відданим вояком УПА. Та коли повстанська армія почала розпадатися, вирішив удруге завести сім’ю. Перша дружина, на жаль, померла. Одружився на Тернопільщині в селі Зелений Гай. Думав, що там його не знайдуть. Але знайшлася у Рашкові людина, яка донесла органам НКВС про його місце перебування. Сибірське заслання чекало й Михайла, де й пропав безвісти. Ось так безжально більшовицька каральна система знищила майже усю сім’ю.

Поталанило лише бабусі Ганні, яка досить рано вийшла заміж за люблячого чоловіка Григорія. Цікаво, але спершу його бабуся і дідусь, які виховували хлопця (батьки рано померли), не хотіли сватати Григорія за Ганну. Її батьки, як їм здалося, давали у придане замало землі, яка є годувальницею кожного селянина. Але через тиждень хлопець без згоди своїх родичів сам прийшов посватати кохану дівчину. Відтак і побралися. Їй було 15, а йому 20.

З часом розпочалася Друга світова і діда Григорія відправили на фронт. Ганна, як і її брат Михайло, також проходила вишкіл у лавах Повстанської Армії, але хлопець відрадив сестру від цього. Мовляв, тобі досить, що чоловік воює. Після війни Григорій вивчився на вчителя фізкультури, а відтак на педагога молодших класів, яким і пропрацював до пенсії. Бабуся після розкуркулення батьків віддала свої молоді роки роботі на ланці.

Як було згадано вище, бабуся Ганна надто любила вишивку. На своє весілля вона просила гостей у вишиванці з рукавами «позагліне», подібно до тишківської сорочки. В ній бабусю і поховали. Для цієї вишиванки з геометричними фігурами притаманний темно-червоний колір.

Збереглася й інша бабусина сорочка, якій близько 100 років, – з «українськими» рукавами. Це різнокольорова вишиванка з квітковими орнаментами. Що цікаво, один рукав цієї сорочки вишивала сусідка, яка була бідна й заробляла на життя вишиванням, а інший – бабуся Ганна. Та оскільки в неї була велика господарка, біля якої важко працювала, то рукави відрізнялися один від одного. Один – ідеально білий, інший – жовтуватий. Збереглися і бабусині дві запаски й окрайка.

Сімейною цінністю, за словами Галини Фернюк, є горсик. Так у Рашкові називають кептар. Поки батьки бабусі Ганни були заможні, доти дівчина була в селі справжньою модницею. Їй цей горсик батьки пристарали, коли бабусі Ганні було 11 років. І такою красивою одежиною могла похизуватися лише вона. В цьому вишитому гладдю і прикрашеному блискітками горсику ходили просити на власне весілля донька Ганни Воробець – Оксана Данилюк і сама Галина Фернюк.  

На давньому фото впадає у вічі красивий головний гердан Ганни Воробець. До речі, фото зроблене за тиждень до весілля на Зелені Свята. Гердан носили неодружені дівчата, тоді як заміжні жінки неодмінно мали бути зав’язані в хустку. Також гердан одягала наречена під весільний вінок, який робили з барвінку та блискучої фольги, і носив назву «злочений вінок».

Галина Фернюк наголошує, що збережені сімейні реліквії – це найбільше багатство. Бо та людина, яка не має родинних фотографій і не знає свого минулого, є морально бідною. Своє потрібно неодмінно берегти!

         Юлія МАРЦІНІВ

До теми: Покуття манить традиціями та звичаями. Своєю історією та культурою. Людьми і їхніми родинними історіями. Вишивка та жіночі прикраси саме Городенківського району XX століття – особлива тема. Крізь призму подекуди сумних і трагічних, родинних історій можна показати багатство покутської вишивки. Принамні це вирішив зробити «Галицький кореспондент».

Ця ідея виникла з побаченого давнього родового фото, яке прокотилося у соцмережах. На ньому були зображені дівчата з Ясенева Пільного в багатому національному одязі з цікавими вишиванками та не менш величними головними убраннями. Так, ми вирішили навідатись до Ясенева Пільного…

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років