Чернелиця – колись містечко на Покутті, а нині селище міського типу, центр Чернелицької територіальної громади. Селище, яке манить своєю історією та зацікавлює туристів давніми архітектурними пам’ятками, зокрема руїнами Чернелицького замку – найбільшої східної фортеці Речі Посполитої, та костелом домініканців, який з’єднаний із замком підземним ходом. А також чернелицька земля, що цікаво, колиска батька та стрия відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка, які були січовими стрільцями та воїнами Української Галицької Армії.

Народився у Чернелиці й народний артист України, головний балетмейстер національного академічного Гуцульського ансамблю пісні й танцю «Гуцулія» Іван Курилюк, якому цьогоріч виповнилося 75 років, 50 літ з яких віддав українському танцю.

Про його родину й піде мова у цій статті. «Галицький кореспондент» поспілкувався з донькою пана Івана Галиною Пристай, кандидатом наук із соціальних комунікацій, доцентом кафедри журналістики факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Як виявилося, у селі й досі зберігається хата давніх родичів Івана Курилюка, яку пані Галина називає «шевченківською», адже їй близько 200 років… 

Все на своїх місцях

Прадід Івана Курилюка Антон Каглян був у Чернелиці заможним газдою, мав багато моргів (як казали в селі) поля. На жаль, загинув у Першій світовій війні. Його дружині за смерть чоловіка виплатили чималу суму грошей. З приходом радянської влади всю землю господарів забрали до колгоспу.

Їх син, також Антон Каглян, помер від тифу й похований у Городенці в братській могилі. Дружина Василина рано пішла із життя через хворобу. Якось прийшла з поля, помилася у холодній воді й захворіла на запалення легенів. Їй було всього 35 років.

Тож їхні доньки Марія Каглян, мама Івана Курилюка, із сестрою Анною рано залишилися сиротами. Юній Марії було лише 15. Щоб вижити Марія рано вийшла заміж. А в тій «шевченківській» хаті залишилася тітка Анна, яка вийшла заміж за ветерана війни. До слова, у тій хатині донині збереглися давній комин, піч і маленькі віконечка, креденси, а ще повний куфер вишивки, яка була справою життя Анни Каглян (Боєчко). Вона вишивала до останніх своїх днів. Мрія пана Івана в його рідній домівці, де проживала мама Марія Каглян (Курилюк), зробити музей старовини, де й досі вишивка милує око. 

«Вишивка в хаті була всюди. Рушники, простирадла, скатертини, серветки, подушки. Фотографії та ікони також були вбрані у вишивку. І боронь Боже було щось забрати чи переставити. Все мало бути на своєму місці. Бабуся Марія була доброю, але строгою господинею», – згадує Галина Пристай.

Гердани носила усе життя

Зі щемом пригадує життя в селі пані Галина. Батьків (на той час Іван Курилюк був артистом в ансамблі «Гуцулія», а дружина Оксана працювала в костюмерному цеху) часто не було вдома, адже гастролювали по всьому Радянському Союзу, тож її до третього класу виховувала саме бабуся Марія. І лише коли народився молодший син Сергій (нині кандидат психологічних наук, доцент кафедри теорії і методики фізичної культури факультету фізичного виховання і спорту ПНУ), Оксана Курилюк перейшла на іншу роботу, щоб більше часу проводити з дітьми.

«Бабуся Марія була справжня активістка. Не знаю, як їй вдавалося всюди встигати. І працювати в ланці, й вишивати вечорами, співати в сільському та церковному хорах й бути організатором усіх дійств. А ще дуже любила танцювати. Мабуть, цей талант і перейняв у неї батько. В селі її називали Міня. Мабуть, тому, що колись в Чернелиці мешкали поляки і їм було так простіше називати бабусю, аніж Марія. Її в районі знали всі», – пригадує Галина Пристай. 

Марія Курилюк дуже любила покутський костюм. В ньому вона виходила заміж, у ньому її і поховали. Дуже любила гердани й носила їх усе життя. Головним елементом вбрання Марії Курилюк був вишитий фартух, який одягала поверх спідниці. Для домашніх справ був буденний фартух, тоді як до церкви чи в гості нарядний з дорогого полотна. Колись у Чернелиці так ходили всі місцеві газдині.

Щодо чернелицької вишиванки, то вона, за словами Галини Пристай, різнокольорова. Переважають зелені, сині й червоні кольори. Запаски – в червоно-бордових тонах. А гердани – переважно чорні з червоними й зеленими відтінками.  

Важка дорога

Повідала Галина Пристай і про маму Оксану, яка була лемкинею. На жаль, її уже немає. Цьогоріч їй мало бути 70…

«Родичі бабусі Анастасії Пашкевич й дідуся Івана Гулича проживали в місті Сянок й були заможними газдами. Мали багато поля й комори повні всякого збіжжя. Одного дня прийшли поляки і сказали за годину зібрати речі й покинути їхню землю. Це була важка дорога. Нове життя почали в селі Низьколизи Монастириського району. Та все життя бабуся й дідусь зберігали лемківську автентику. Якщо в бабусі Марії в Чернелиці все було прикрашено вишивкою, то в бабусі Анастасії повсюди в хаті, крім вишивки, були різноманітні прикраси з пазліток чи паперу, а також вироби з мереживкою», – розповіла Галина Пристай.

Юлія МАРЦІНІВ

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років

Дев’ятий матеріал: Пророчі слова циганки і дорога на Сибір

Десятий матеріал: Вишивка і доля: у Копачинцях кожна домівка була, наче музей