Кожне місто, як і кожна тюрма, має власні правила виживання. Тут, як в правильній хаті, є свої смотрящі, свої поняття та свої специфічні способи уникати попадалова. Тут на свій штиб тасують і гоняють коней, пишуть маляви і влаштовують прописку. Кожним дорослим містом тасує повний ієрархічний набір: містяни в законі, зальотні фраєра, бики, терпіли, куриці та обіжені. Той, хто йде проти правил, ризикує неблагодатно напружити ті кола містян в законі, де за допомогою пліток, провокацій та дрібних подлян повільно (проте невідворотно) формуються репутації.

Місто виробляє свої норми та життєві маршрути. А значить, виникає особливе мистецтво жити у місті. Скільки міст – стільки й способів стати майстром міського життя. Десь головну роль відіграють корпоративні стосунки, десь – релігія, в деяких містах добре живуть лише кримінальники, а в інших – приїжджі. Хтось вміє жити у рідному місті як вічний турист, а хтось вибудовує персональні понти на довгому місцевому родоводі. Немає ані єдиних правил, ані універсальних рецептів полювання на урбанічного синього птаха.

Франківськ, безперечно, має свій унікальний код успішності. Як і у всіх містах, населення яких зазнавало тотальних чисток, цей код формувався не століттями, а практично за життя одного-двох поколінь. Тому в ньому майже немає салонного присмаку та родової фундаментальності. Всі тутешні репутації нагадують свіжопомальовані паркани. На них не знайдеш шляхетських гербів, вельможних знаків і династійних символів.

Звання містянина в законі у Франківську поки що не передається за спадком. Поки що. Ще трошки (одне покоління?) – і в нас виникнуть стабільні династії «міських дідичів». Збудовані за останні десятиліття маєтки отримають належні атрибути тривалості – сімейні саги, привидів та портретні галереї. Від того вони, звісно, не перетворяться на графські замки, проте набудуть певної буржуазної респектності. В місті поменшає села й побільшає кваліфікованої прислуги.

А поки що тутешній код успішності формують «посадові трампліни» сільських кланів, корпоративні інтриги, понти і свіжозароблені гроші. Хтось каже, що, власне, це ще й не міський код, що до міського йому ще рости і рости. Що Франківськ все ще живе побутовими ритмами і мріями селища міського типу. Що зародки урбанізму раз у раз зносять чергові хвилі переселенців з навколишніх сіл. Що «ліфти успішності» формуються бюрократичними структурами, правоохоронними органами, конфесійними згромадженнями та принагідним гендлярством.

Цим «злим язикам» опонують оптимісти. Вони згадують, що місто наповнює студентство, що освітні заклади, медичні установи та ІТ-індустрія формують альтернативні «ліфти», що кафе і ресторани залюднені вповні урбанізованими «галицькими рантьє» – молоддю, яка живе на гроші батьків-заробітчан. І що все це більше нагадує місто, аніж село.

Напевно, і перші, і другі мають рацію. Місто стоїть на роздоріжжі. На нього насувається епоха корпоративного егоїзму, міграційних потоків та економіки виживання. Будівельну галузь, навколо якої оберталась значна частина міської економіки, чекають нелегкі часи. Державна підтримка міської громади тане, як весняний сніг. «Рантьє» відкочовують до Європи.

В цих умовах міська соціальна ієрархія все більше нагадує тюремну, і «село» з міського простору найближчим часом видавлюватиме, радше за все, не весела постмодерна тусня, а спрощення побутових протоколів та структур повсякденності до рівня кримінальних понять.

І дай Боже, щоби я помилився.

 

Володимир ЄШКІЛЄВ