Кожна виборча кампанія в Україні народжує сплески народного гумору. Комічним обличчям парламентських виборів-2012, безумовно, став канадський журналіст із діаспори Майкл Щур, який своїми наївними запитаннями виводив депутатів на чисту воду і розбивав увесь їхній пафос вдрузки. Ніхто з політиків так і не розкусив, що за образом нетямущого канадійця ховається професійний журналіст родом із Прикарпаття Роман Вінтонів, а його інтерв’ю – суцільний стьоб.

 

 

– В ефірі телепередачі «Чим живеш Україно?» на УТ «Торонто» вже побували Олег Ляшко, Віктор Пинзеник, Леся Оробець, Григорій Смітюх і Володимир Рибак. А нещодавно Майкл у прямому ефірі “5 каналу” на передачі «Час. Підсумки» навіть змусив представника партії «Руський блок» на цілу країну заговорити українською. Як з’явився цей сміливий персонаж?

 

Я працював у «Сніданку з 1+1» і періодично ходив у Верховну Раду, діставав депутатів своїми запитаннями. Це був звичайний формат, коли журналіст ставить питання. І коли я звільнився з «плюсів», з’явилася ідея інтерв’ю з депутатами, де би їм ставила питання людина, яка не розуміє реалій українського життя. Це дозволило би депутатам, політикам, бізнесменам ставити дурні, наївні питання, які вже ніхто їм не ставить. До прикладу, чому він приймає те чи інше рішення чи чому у нас сніг не прибирається. У будь-якій сфері життя нас цікавлять ці питання, але їх уже ніхто не ставить, бо ми вже знаємо думку депутата з того чи іншого приводу і знаємо, чому сніг не прибирається. Але наївні питання треба ставити. З іншого боку, коли журналіст Роман Вінтонів ставить своє наївне запитання депутату, то у того автоматично включається відповідь, записана на підкірці мозку. Якийсь його черговий шаблон. Тому ми подумали, що якщо питання буде давати людина, яка теоретично не знає думку депутата і не знає реалій, то він буде намагатися їй усе пояснити. Так у нас виник журналіст-іноземець, потім він переформатувався у журналіста з діаспори, а завдяки моїй дружині (журналістка Анна Бабинець – ред.) він отримав прізвище Щур, бо у неї колись був журналістський псевдонім Аманда Щур. Ну а Майкл – бо він з-закордону.

 

– Як Майклові Щуру вдалося зустрітися з відомими депутатами?

 

Рух «Чесно» дав мені гроші на камеру, на монтаж, на всю технічну частину. Я завів окрему сторінку на Фейсбуці, окрему електронну пошту для Майкла Щура. Далі я почав працювати з прес-секретарями вже як журналіст з діаспори. Ми слали запит з проханням зробити інтерв’ю прес-службам всіх партій, крім Нашої України, бо там Катерина Ющенко, а я боявся, що вона через свої діаспорянські канали проб’є, що такого журналіста не існує. Ми дали можливість всім партіям, але Королевська і комуністи не відповіли.

 

– Ти не боявся, що тебе у будь-який момент можуть розкусити?

У мене постійно були побоювання, що хтось може зіставити журналіста Романа Вінтоніва і виявити, що такого журналіста, як Майкл Щур, немає. На моє щастя, цього ніхто не зробив. Прес-секретар Партії регіонів – єдина, хто вимагав різні лінки на підтвердження того, для кого буде цей репортаж. Я витратив кілька годин, щоб знайти в Інтернеті справжні канадські діаспорянські видання, і я ці лінки їй скинув. Я й досі переживаю за її долю, мені перед цією дівчинкою дуже незручно. Бо намахувати політиків – це одне, але коли ти намахуєш людину, яка працює прес-секретарем і добре виконує свою роботу, то це інше.

Але мене досі дивує те, що з усіма їхніми охоронцями, з цим обмеженим доступом до тіла,  людина, якої насправді не існує, не лише легко потрапляла в офіс, але й брала інтерв’ю.

 

– Ти у сюжетах постійно ходиш з паличкою, це такий образ?

Перший сюжет – репортаж з Верховної Ради. Ми говорили з депутатами про розмір декларації, але це слово ми «запікували», і виходило, ніби це мат. Ми думали в такому форматі працювати далі, але напередодні другого сюжету я порвав зв’язку на нозі, мені наклали гіпс. Отже, репортаж відпав сам собою, довелося обрати форму інтерв’ю, коли не треба ходити вперед-назад, а можна сидіти. Тому в алярмовому порядку «канадський журналіст Майкл Щур» зв’язувався з прес-секретарями і казав щось таке: «Чі вибори є чікаві для україншької діаспори. Тому я нині тут, щоби робити серію репортажів, а потім ми їх будемо відправили на кабельну телєвізію «Торонто». Також ми маємо представництва у Отаві і Квебеку». І прес-секретарі всюди повелись. Я ходив з паличкою, бо інакше ходити тоді не міг.

 

– Хто був першою жертвою Майкла Щура?

Першою жертвою була «Свобода», але це був перший не дуже вдалий млинець, і ми його нікому не показували. Потім було інтерв’ю з Олегом Ляшком. За задумом, я його на камеру представив як людину, «яка наважилася офіційно представляти інтереси сексменшин у Верховній Раді». Ми передбачали, що це викличе бурхливу реакцію Ляшка, тому у мене була легенда, що так мені сказав український друг. Оператор мені дуже поміг, підказавши, що Ляшко може захотіти поговорити з цим моїм знайомим. Тому ми підготувались і попросили друга, щоб він сказав у слухавку, що це він просто так мене підколов, а я повірив. Це була складна багатоходова комбінація, але Ляшко повівся.   (Ляшко кричав у слухавку, що це брудна провокація його опонентів: «Я чиновник, і мене ненавидять, бо я їх смерть Кащеєва, я їхнє яйце, де вона сидить» – ред.).

 

 – Хтось із політиків був ображений після виходу цих стьобних сюжетів?

Ляшко, наприклад, після інтерв’ю був дуже задоволений, подякував мені. Незадовго після інтерв’ю він навіть зафрендив мене у Фейсбуці як Романа Вінтоніва, тобто він усе зрозумів. Як Майкл Щур я ще раніше зафрендив усіх, з ким спілкувався, лайкнув також Партію регіонів. Після сюжетів, на щастя, ніхто не намагався зв’язатися зі мною чи висловити своє фе.

 

 – Чи не всі інтернет-стрічки облетіла новина про те, що регіонал Рибак дав найкоротше у своєму житті інтерв’ю канадському журналісту. Як це сталося?

Я домовився про інтерв’ю з молодим регіоналом Андрієм Пінчуком. Коли ми приїхали, нам сказали що він отруївся. Насправді, я думаю, що він щось запідозрив, бо напередодні у ВР я вже з ним спілкувався як Майкл Щур. Тоді мені замість нього підсувають Григорія Смітюха. А потім, коли я приходжу брати інтерв’ю у Володимира Рибака, кажуть, що у нього мало часу, ви, будь ласка, його довго не затримуйте. Я розізлився. Ах так, мало часу у Рибака? Чим він цілий день займається? Має бути ставлення, як до людей, а не так, що ми – Партія регіонів, а ти – журналіст і знай своє місце. Я скористався своїм службовим становищем. Спитав у Рибака, як у нього справи, він сказав два речення, і я попрощався, бо ж просили довго не затримувати. Він був в шоці. Потім ми насправді записали з ним велике інтерв’ю, але це не ввійшло в сюжет. Я переживав, що після цього могли бути проблеми у прес-секретаря, тим більше, що Рибак очолив Верховну Раду України.

 

– Яка була місія у Майкла Щура? Для чого ти робив усі ці сюжети?

Цих всіх депутатів і політиків об’єднує одне – коли вони бачать перед собою журналіста, камеру, диктофон чи мікрофон, вони перестають бути справжніми, бояться бути простими, у їхній голові спрацьовує щось штучне і вони намагаються бути ідеальними. Починають говорити завченими фразами, сказати щось своє вони не можуть, бо це буде начебто неправильно. Таке враження, що у них там включається диск із записом, який вони вже говорили сто разів. Вони починають нести якусь маячню.

Коли я працював політичним журналістом на «Інтері», я постійно ходив у Верховну Раду. Кілька років ти напружено працюєш, робиш сюжети з Верховної Ради, а потім потроху розумієш, що це все надумано і штучно. Ідеш до політика, записуєш інтерв’ю, потім приїжджаєш і розумієш, що просто нема що дати в ефір, бо воно все отаке несправжнє, суцільні нісенітниці, які всі вже сто разів чули. Фактично, далі робота виглядала так, що ми вирізали найбільшу маячню і лишали найменшу, бо ж для глядачів треба зробити вигляд, що все нормально. Отак Майкл Щур і народився – з життя.

 

 – Діаспора не ображалась?

Писали з одного діаспорянського сайту, що хочуть зі мною поговорити. Я погодився, але розмови так і не було. А потім друзі з Фейсбуку прислали мені коментарі – обговорення під відео, де одна старша жіночка з діаспори обурювалася, що це підло, це проти діаспори, проти усього українського. Ну так, але я не намагався нашкодити діаспорі, це ж усе не зі зла.

 

 – Невже ніхто з політиків так і не зрозумів, що це розіграш?

Ні. Це їхнє стандартне поводження з журналістами. Вони перестають бути собою. В них включається страх сказати щось не те, і вони починають говорити те, що, на їхню думку, треба, тому вони не можуть оцінити, що щось не так із запитанням чи самим журналістом. В цьому плані мені було дуже важко говорити з Пинзеником і Оробець. Вони говорили насправді дуже розумні і правильні речі. Оробець бачила, що щось не те з питаннями, але вона похнюпила голову і чемно й дуже правильно на все відповідала.

 

 – Хто з депутатів видався тобі найбільш симпатичним?

Пинзеник. Ми говорили більше години. Хвилин сорок він розповідав про зовнішній борг України, про те, як він виріс за останні два роки, що неправильно робить Арбузов і Азаров, що треба робити. І я розумію, що тут просто немає до чого причепитися. Я вже почав його навмисне кусати з усіх боків. Ми говорили про його декларацію і про те, що він офіційний мільйонер. Я спитав, чи йому не соромно бути мільйонером. Врешті, він образився на фразу: «Тобто Ви ідете у Верховну Раду і не будете красти?» Після цього у нього впала планка, він сказав, що йому ще ніколи в житті не ставили такі дурні питання. Я хотів подивитися, який Пинзеник, коли він злий. Бо метою цих сюжетів є не лише посміятися з депутатів, але й показати, які вони, коли вони не в своїй тарілці. Бо коли політик потрапляє в умови, які є для нього незручні, він поводиться природно і стає тим, ким є насправді, – він знімає маску.

 

P.S. Усі випуски «Чим живеш, Україно?» дивіться на Youtube

 

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА